Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Я згідно хитнув китицею.

– Три ноги Придаток має – Молот із небес сприяє! – роздратовано буркнув Уламок. – Гей, Однороже, тобі справді ці недотепи подобаються? Я не про Мітлу з Чин…

Я не відповів Уламкові – та він і не чекав відповіді. Я дивився й бачив, що тактовна Вовча Мітла трішечки стримується при бокових різальних кидках, і те ж робить Чин – але трішечки, ледь-ледь. Такшака з Хаміджою молодці, і ніколи не скажеш, що Хаміджа – давіні, а прямий Такшака – з Тьмяних: настільки він точний і акуратний, і Хаміджа рухається просто блискуче, але до Чин вона не прорветься, ні, не встигне, бо змахує руками при покроковому повороті, а там не треба змахувати, там навпаки – стискатися треба й стрибати, я ж бо звички Мітли знаю, і взагалі Такшака для Хаміджі заважкий, не звикла вона до такого, її Звитяжець значно легший був, хоча теж двосічний і короткий, ось лише чому він її не вивчив під час випаду вперед не завалюватися?..

За цей час Чен устиг минути гайок і підійти до Бесідників майже впритул, зупинившись біля крайнього дерева й притулившись до його стовбура спиною. Світлявий батиніт побачив нас і хотів було привітатись, але Чен застережливо махнув йому рукою – мовчи, мовляв, не заважай!

Утім, Бесідники вже побачили нас, Мітла привітно зметнулася вістрям у небо, розгорнувши всі свої бічні леза – і Бесіда мимоволі перервалася.

– Не так, – м’яко сказав Чен, роблячи кілька кроків до нещасної давіні, чиє обличчя вже знову нічого не виражало, і лише маленькі дівочі груди здіймалися частіше. – Дивись, як треба…

Тямуща Вовча Мітла кинулася до нас, і в останню мить я висковзнув із піхов, ледь торкнувшись ратища Мітли між зазубреними гілочками, а Чен миттєво стрибнув уперед, крутячись дзиґою – і за якусь мить уже стояв поруч із Чин, яка не встигла ухилитися, і ласкаво обіймав її за шию правою залізною рукою, а я лежав на плечі Чин, лезом лоскочучи їй мочку вуха.

– Ось так, – усміхнувся Чен. – Тепер ти спробуй…

Обличчя Хаміджі несподівано спалахнуло, вона закусила спідню губу, немов намагаючись стримати сльози, а потім дівчина-давіні метнулася до здивованого батиніта, мало не насильно сунула йому в руки здивованого Такшаку – і побігла геть.

Не озираючись.

– Теж мені вчитель, – із докором завважила Чин. – Вона ж тільки оживати почала, а ти… Асмохат-та! Великий і могутній!

– А що я? – розгублено пробурмотів Чен-Я. – Я нічого… я ж не знав, що вона образиться!

– Гаразд, – трохи відтанула Чин. – Я її пізніше заспокою…

– Ти її в наш намет ночувати приводь! – не стримався Уламок, якому я переклав слова Чин. – До Чена свого! Він вас обох заспокоїть… оскільки же-ре-бець! Куди там Демонові У! А я під доху сховаюся, до ранку…

Цього Я-Чен перекладати для Чин не став.

А Вовча Мітла – вона й раніше не звертала на Дзю особливої уваги.

…Уночі я прокинувся від дивних звуків поза нашим наметом, але зовсім поруч.

Напіводягнений (або напівроздягнений) і похмурий спросоння Чен – Вовча Мітла й Чин ночували сьогодні окремо, і ми внутрішньо винуватили в цьому Хаміджу – нечутно підхопився, підняв мене з повстини, і ми виглянули назовні.

– І що там? – невдоволено пробурчав Уламок, а я ще подумав – чи не занадто ми безтурботні, що дозволяємо собі подібне невдоволення?

Біля намету бродив Куш-тенгрі з Чидою в руках. На нас вони не звернули ані найменшої уваги. Не до того було. Неправильний Шаман погладжував Чиду Хан-Сеґрі вздовж ратища й щось захоплено розповідав їй – занадто швидко, щоб Я-Чен устигав розуміти. Так, п’яте-десяте… Але це було неважливо, тим паче, що Чида теж не могла розуміти шамана, вона навіть чула його не так, як Придатки чують один одного, а так, як чує Звитяжець Придатка, і це неможливо пояснити, та й не потрібно пояснювати… Вони не чули одне одного, не розуміли одне одного, а Куш-тенгрі, сива мудра дитина, все казав щось крізь ніч, і Чида відповідала йому – невлад, перебиваючи, одночасно мовлячи про зовсім різні речі, про Шулму, про Кабір, про печалі й радощі, про відкриття нових світів усередині себе й про палючий вогонь Масуда…

Вони розмовляли.

І я не посмів їх перервати.

Ми тихо зайшли в намет, лягли на повстину, і навіть Дзю не вимовив ні слова.

Усе було, як звичайно.

І прокинулися ми з Ченом одночасно, і розбудив нас звичний шум: брязкіт Диких Лез, голоси Звитяжців і людей, кінське іржання й тупіт…

«Ото вже ні, – подумав Я-Чен і взявся неспішно одягатися. – Ми тепер учені! Знову, мабуть, розважаються зранку!..»

У мене з одяганням клопоту особливого не було: сковзнути в піхви – справа нехитра; зате в Чена…

Одне слово, минуло таки чимало часу, перш ніж ми нарешті вибралися з намету.

І побачили.

Табір був повен своїх і чужих