Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Коли обоз зупинився, першим до маалейських охоронців під’їхав Кулай – беззбройний на знак миролюбства – і взявся віщати недовірливо притихлим маалеям про великого Асмохат-та, а насторожено оголені Дикі Леза слухали переконливий свист Ґвеніля й Махайри, що затіяли нехитру Бесіду.

Незабаром красномовство Кулая вичерпалося, і йому на підмогу поспішив старий хитрун Тохтар-кулу. Доки Махайра вів Бесіду з Ґвенілем, спричинивши загальне замилування, а ориджитські Дикі Леза з криком намагалися вбити в нечищені маалейські клинки істину про Великого і Єдиного Пресвітлого Меча («Убити?» – перепитав я, але Ґвеніль удав, що не розчув), Тохтар-кулу спішився, незворушно підійшов до найближчого візка й витяг із нього чийсь кобиз – отой ціпок зі струнами, здатний народжувати такі улюблені шулмусами звуки, схожі на скрип немазаного воза й водночас на нявчання кота, що прищемив хвіст.

– Поганий кобиз, одначе, – пробурчав Тохтар-кулу й махнув рукою. – Та нехай… який є.

І за мить просто очманілі від такого нахабства маалеї почули «Джир про Асмохат-та» у виконанні солов’я степів, старого Тохтара.

Джир цей Тохтар, недовго думаючи й беручи приклад із Діомеда, майже складав на ходу, опускаючи несуттєві з його погляду подробиці й додаючи до Моїх-Ченових діянь безліч нових подвигів. Тим паче, що чутки про появу Асмохат-та якимось незрозумілим чином уже рознеслися по степу, і зайві подвиги у викладі Тохтара виявилися дуже доречні!

А наостанок, як повідомив мені звеселілий Махайра, еспадон Ґвеніль Могутній геть-чисто зіпсував два чи три вози, причому останню голоблю перерубав не впоперек, а мало не вздовж – у що було тяжко повірити, знаючи швидкого на вигадку Махайру.

Так чи інакше, маалеї й Дикі Леза (включаючи шулмуських підлітків, що пищали від захвату, зойкальних жінок і сивобородих патріархів, що схвально цокали язиками) швидко перейнялися величчю Асмохат-та й Пресвітлого Меча, а оскільки доганяти своїх родичів і повідомляти про викрадення ориджитських родин було для воїнів-маалеїв ганьбою – то й ув’язалися молоді маалеї зі своїми Дикими Лезами, а заодно й з маалейським обозом за визволителями й звільненими до священної водойми, щоб побачити й прилучитися…

– Гаразд, – перервав Я-Чен балакучих оповідачів. – Це все зрозуміло, але барани! Барани звідки?! Їх маалеї теж у заручниках тримали?!

– Як – звідки? – здивовано дивилися на нас герої. – Це ж здобич! Ти шулмусів своїх чим годувати збираєшся? – а вони, знаєш, які ненажерливі! Ото й прихопили ми отару-другу! Там, за пагорбом, ще одна отара є…

Дзю блиснув гранями й розреготався.

– Махайра Хитромудрий і Ґвеніль Могутній, – заявив Уламок, ні до кого конкретно не звертаючись. – Гроза возів і баранів… тремти, Шулмо!

Визволителі-викрадачі, анітрохи не образившись на Дзю, поривалися повідомити нам ще щось, – на їхню думку, головне, – але тут нас перервав крик Куш-тенгрі.

– Який син ослиці й шакала додумався привести сюди цих безмозких людей?! Хто дозволив шолудивим піщаним пацюкам завалювати покидьками святе місце?! Я, шаман Куш-тенгрі, наказую вам негайно вийти за лінію пагорбів – або Безликий прокляне вас, і гнів Жовтого Мо впаде на ваші порожні голови, і перетворитеся ви на череду нечистих свиней!..

– О тупе й іржаве залізо, недостойне зватися Звитяжцями! – вторила йому Чида. – Що за варварський брязкіт і божевільний гамір?! За що Небесний Молот розгнівався на мене, що я мушу доживати своїх днів у такому огидному товаристві?!

Я ще звернув увагу на вишуканість лайок Чиди, а потім подумав, що як би Хан-Сеґрі не ставилася до свого нового Придатка, вона, безумовно, вже зрозуміла, що шаман тут досить поважна особа… а тому особливо не панькалася ні із шулмусами, ні з Дикими Лезами.

І не просто не панькалася… Шаманові рухи, були ще невправні, але напрочуд грізні, і шулмуси, що траплялися їм на шляху, злякано розбігалися, Дикі Леза з криками ухилялися від важкої Чиди, а жінки падали долі й закривали голови руками.

Озброєний шаман був такий страшний, що навіть Ґвеніль із Махайрою зробили спробу втекти – та не встигли.

– О великий Асмохате-та! – заволав Неправильний Шаман, падаючи переді Мною-Ченом на коліна, і галас навколо нас миттєво стих.

(«Не смію наполягати, Вищий Дан Ґ’єн, але чи не могли б ви наказати цьому залізному наброду забратися звідси разом із їхніми Придатками? – запитала між тим Чида. – Надто вже противні…»)

– О втілення Жовтого Мо! Даруй мені недогляд мій, через що вторглися у володіння Твої ці неосвічені люди! – Я-Чен жодного разу не чув, щоб Куш-тенгрі висловлювався так пишномовно. – Будь милостивий до нещасних і не страчуй їх усіх – а лише тих, хто недостатньо швидко покине Коло священної водойми!..

Чен прихильно кивнув шаманові й обернувся до застиглих у шанобливому мовчанні шулмусів. Навіть барани, по моєму, перестали бекати.

Я вислизнув із піхов і нарочито гнівно блиснув над Ченовою головою, упершись вістрям у похмуре шулмуське небо.

– Я добрий сьогодні, – сказав Чен. – Я прощаю цього дурного шамана. (Куш-тенгрі непомітно скривився). Мало того – Я подарую життя всім, хто до полудня покине Мої володіння, зупинившись…

– За південно-західними пагорбами, – тихо підказав шаман.

– …За південно-західними пагорбами. Така Моя воля.

– Женіть їх звідси, – упівсвисту повернувся я до Ґвеніля й Махайри. – Опісля поговоримо.

І все закружляло навпаки.

– Оце зовсім інша річ, – пробурчав Куш-тенгрі, підводячись із колін і крутячи задоволену Чиду. – А то