Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– Правильно вчить, – схвалив я. – Не знаю, як шаманів учать, а в нас – так… До речі, про шаманів. Куше-тенгрі, скажи, будь ласка, а де інші служителі Безликого? Чомусь я тут, крім тебе, жодного не бачив!

– Пішли, – лаконічно відповів Куш-тенгрі. – Ти приїхав, вони довідалися й пішли.

– Це як же розуміти?! – грізно запитав я, косячись на притихлих шулмусів. – Вони не хочуть зустрічатися з Асмохат-та?!

– Не хочуть, – гнів мій не надто й злякав Неправильного Шамана. – Вибирати не хочуть. Якби вони зустріли вас, довелося б їм вибирати: Джамуха чи Асмохат-та. Ось вони й вирішили виждати.

– А ти? Чому ж ти не виждав?

– Я – Неправильний Шаман. Я не хочу чекати. Я хочу знати. І ще я хочу побачити майбутнє. Майбутнє Шулми – моєї батьківщини.

– А раніше ти його не бачив?

– Бачив. І інші шамани бачили. Об’єднання племен бачили, похід на м’якоруких бачили, палаючі намети з каменю, здобич, рабів бачили… Потім гурхан Джамуха мені руку своїм мечем розрізав. Відтоді я нічого не бачу. В окремих людей – бачу. У всієї Шулми – не бачу. Ні здобичі, ні рабів, ні перемог. Інші бачать, а я – ні. Я бачу лускату руку, простягнену над Шулмою. І в день твого прибуття, Асмохате-та, вона стиснулася в кулак.

Я згадав свій сон, де залізна рука нависала над світом у колисці.

Може, це й означає – бачити майбутнє?

Ні.

Це виявилося зовсім не так.

І не схоже на сон.

…Я бачив Шулму ніби з висоти пташиного польоту. Ні, вище, значно вище. Жовто-зелений степ, розсічений блакитними клинками річок, який на південному сході обмежений Кулханом, а на південному заході впирався в гори – і всю Шулму затягував неясний серпанок, у просвіти якого я іноді бачив метушливі орди мурах, що снують у своїх мурашиних справах.

І я почувався богом.

А степ усе мерехтів, і низки діловитих комах усе текли в якесь одне, відоме їм місце, і я розумів – ось вона, ставка гурхана Джамухи Восьмирукого, ось він, зародок кривавого походу заради істини Батин!

Серпанок, який приховував Шулму, затріпотів, заклубочився рожевуватими хмарами, перетворюючись на хитке, світле, багряне марево, і мене немов батогом хльоснуло – таку лють, такий страх сотень тисяч людей виливав цей дивний туман, ця кривава завіса, яка так часто застеляла очі воїнів Шулми!

Я бачив вогонь Масуда!

І я відчував себе богом.

Радісним Жовтим Мо.

Земля в багряному тумані метнулася вбік, я на мить замружився, а коли розплющив очі – піді мною було Коло священної водойми, вільне від випарів душ людських, напоєне злістю, годоване розважливою люттю військового ремесла, розтліваюче вмілою хитрістю Джамухи-батиніта… і боязкі змії червоної завіси, що заповзали в це коло, світлішали й розчинялися, всотані нами; розчинялися, перероджуючись, повертаючись у світ спокійною впевненістю… хиткі змії Шулми, сичачи, вмирали в колі Кабіра, даючи життя новому, незвіданому… і вогонь Масуда протиприродним чином зливався з водою Муніра, лють – із радістю, ремесло – з мистецтвом…

І ось Коло священної водойми й далі чисте і нескаламучене, але на межі з ним усе ущільнюється, згущається, накочується гнівний вал кольорів паруючої крові, грозячи захлиснути Коло припливом древньої істини, припливом Прихованої Таємниці, і я падаю, падаю, падаю…

І я, всупереч усьому, почувався богом.

Упослідженим богом.

Навіть розбившись і переставши існувати.

Я витираю рукавом сльозаві очі.

Ми з Куш-тенгрі довго дивимося один на одного, не знімаючи рук з Єдинорога.

Єдиноріг теж мовчить – він бачив. Як і ми.

Мовчить Уламок у мене за поясом – хоча я не знаю, що він бачив і чи бачив він бодай що-небудь.

– Він розлючений, – тихо мовив нарешті шаман. – Я відчував лють.

Я кивнув. Я знав, хто – він.

– І він наляканий. Я відчував страх.

Я ще раз кивнув.

– Джамуха незабаром зважиться. Ти стоїш між ним і мягкорукими. І Джамуха піде на нас.

Я виокремив для себе слово «нас». Отже, Неправильний Шаман уже зробив свій вибір.

– Спасибі, Куше-тенгрі.

– За що?

– За нас.

Шаман розуміюче киває й усміхається самими куточками губ.

– То що, Асмохате-та, – запитує він, – будемо дивитися майбутнє? Твоє майбутнє?

Я нерозуміюче дивлюся на нього.

– Це було не майбутнє, – пояснює шаман. – Якщо було, отже, не майбутнє. Це – сьогодення. Це – зародок майбутнього. Будемо дивитися далі?