Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Що, так страшно? — спитала, дивлячись на їхні ошелешені обличчя, матінка Дімбл.
— Ви виглядаєте чудово, — видихнула Айві.
— Слів нема! — вигукнула Каміла.
Джейн просто підійшла і поцілувала її в руку, а тоді сказала:
— Люба матінко Дімбл, на вас глянеш — і справді аж страшно стає, це точно.
— А що одягнуть чоловіки? — запитала раптом Каміла.
— Ой, не думаю, що у святочному вбранні їм буде дуже зручно, — озвалася Айві. — А це ж і на кухні все поробити, і носитися потім з усім туди-сюди… Якщо вже це — останній вечір, то, як на мене, треба було нам самим приготувати обід, а вони нехай би возилися собі з вином — їм це до вподоби. Навіть уявити собі не можу, що вони зроблять з тою гускою… не віриться мені, що пан МакФі хоч раз у житті смажив птицю, хай говорить, що хоче.
— Не переймайся, устриць, наприклад, вони не зіпсують, — заспокоїла її Каміла.
— Твоя правда, — сказала Айві. — Та й зі сливовим пудингом дадуть собі раду. І все ж я б пішла вниз та подивилася, як у них там справи.
— Краще не треба, — засміялася Джейн. — Ти ж сама знаєш, який він, коли працює на кухні.
— Я його не боюся, — заявила Айві, і на якусь мить навіть висунула язика, немов мала велике бажання когось подражнити. До її нового вбрання це пасувало просто ідеально.
— Не варто переживати через обід, дівчата, — мовила матінка Дімбл. — Я певна, все буде добре… якщо тільки МакФі з моїм чоловіком не встрянуть у якусь філософську суперечку саме тоді, коли гуску треба буде вже зняти з вогню. Сьогодні можемо перепочити, потішитися життям… Тут так тепло…
— Так, тут просто чудово, — погодилася Айві.
Цієї миті цілий будинок раптом струсонуло до самісіньких підвалин.
— Що це було?! — перелякано зойкнула Джейн.
— Якби ще йшла війна, я б подумала, що то вибухнула бомба, — сказала Айві.
— Ходіть сюди, подивіться, — покликала їх Каміла, яка оговталася швидше за інших і вже стояла біля вікна, що виходило на захід; звідти було добре видно долину Вайнду. — Гляньте! Це не пожежа. І не прожектори. Та й на блискавку не схоже. Ого, знов трусонуло… і знов… Дивіться, за церквою ясно, ніби вдень… Ой, що це я говорю, ще ж тільки третя година. Там ясніше, ніж вдень. А жар який!
— Почалося, — мовила матінка Дімбл.
ЗПриблизно в той же час, коли Марк заліз у вантажівку, яка підвезла його до готелю, Фіверстоун, цілий і неушкоджений, але добряче приголомшений, виліз із машини, яку поцупив було у Белбері. Поїздка закінчилася доволі сумно: авто з’їхало у глибокий рів і перевернулося. Вибираючись з того рову, Фіверстоун, який завжди дивився на життя оптимістично, подумав, що, в принципі, не все так погано — врешті-решт, це ж могла бути і його машина. В рові було повно снігу, і він геть промок. Видершись нагору й огледівшись навколо, лорд раптом побачив зовсім близько, ярдів за п’ять, високу і кремезну постать у темній сутані, яка розміреним кроком ішла геть, і, не стримавшись, гукнув: «Агов!» Чоловік в сутані обернувся і секунду-другу дивився на нього, а тоді повернувся і пішов далі. Фіверстоун одразу збагнув, що навряд чи вони знайдуть спільну мову; як по правді, він і не пригадував, щоб хтось коли-небудь йому аж так не подобався, тож і не пробував того незнайомця наздогнати. Зрештою, навряд чи лорд зумів би за ним поспіти у своїх наскрізь промоклих бальних туфлях, які взув, збираючись на бенкет. Підійшовши до воріт у живоплоті, незнайомець зупинився і коротко свиснув. Не встиг Фіверстоун подумати, що чоловік у сутані, напевне, так когось кличе, як той хтозна-як опинився за воротами, верхи на чималому коневі, і мчав уже легким галопом через широке поле, що здіймалося молочно-білим обширом до самого виднокраю.
Хто б то міг бути, Фіверстоун не мав ані найменшого уявлення, але й не особливо над цим замислювався; тепер головне було дістатися до дороги. На це пішло набагато більше часу, ніж можна було сподіватися. Помітно потепліло, і під тонким покровом снігу повсюди ховалися глибокі калюжі. Біля підніжжя першого ж пагорба починалася така драговина, що він вирішив зійти з Циганського тракту, яким сюди потрапив, і податися навпростець через поля. То було хибне рішення. Добрих дві години лорд, вишукуючи діри в живоплотах, намагався дійти туди, де, здавалося, мала бути дорога, та коли кінець кінцем таки до того місця добирався, виявлялося, що дорогою там і близько не пахне. Він завжди ненавидів і сільську місцевість, і таку-от погоду, та й багато ходити пішки теж ніколи не любив.
Біля дванадцятої Фіверстоун натрапив нарешті на путівець, який за годину вивів його на головну дорогу. Тут, дяка небу, панував жвавий рух, було чимало і машин, і пішоходів, які всі чомусь рухалися в одному напрямку. Водії перших трьох машин не звернули на нього жодної уваги, а четвертий таки пригальмував.
— Сідайте, швидко, — сказав він.
— До Еджстоу? — запитав Фіверстоун, поклавши руку на двері.
— О Боже, ні! — вигукнув водій. — Еджстоу там, якщо вже вам так туди закортіло! — 1 він тицьнув пальцем собі за спину. Вигляд у нього