Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

на когось із них у коридорах, але нічого не вдієш, доводилося ризикувати. Небезпека — ясна річ, у помірних дозах, — завжди його збадьорювала. Він пробрався з дому в гараж; скидалося на те, що треба було негайно вирушати до Еджстоу. Своєї машини лордові знайти не вдалося, та й узагалі машин там було значно менше, ніж він сподівався побачити. Напевне, кільком гостям прийшла до голови рятівна думка забратися з Белбері ще тоді, коли ніщо не віщувало аж такої біди, і його машину просто поцупили. Й гадки не маючи обурюватися цим фактом, Фіверстоун заходився шукати інше авто такої ж моделі. Це забрало трохи часу, а коли йому пощастило-таки натрапити на схожу машину, то виявилося, що завести її не так уже й легко. Ніч видалася холодна; мабуть, піде сніг, подумав він, і вперше того вечора нахмурився, бо снігу не зносив. Було вже по другій.

Тієї миті, коли двигун нарешті завівся, йому раптом здалося, що на задньому сидінні хтось є. «Хто там?!» — різко запитав він і хотів було озирнутися, та, на превелике здивування, тіло його не послухалося; натомість воно буцім само по собі вивело машину з гаража, завернуло за ріг і виїхало на дорогу. Починав падати сніг. Виявилося, що він не в змозі ні повернути голову, ні зупинитися, та ще й їде просто-таки сміховинно швидко, як на таку погоду. Проте вибору в нього не було. Колись йому доводилося чути про машини, якими можна керувати з заднього сидіння, а нині він і сам, здається, піймався на такий гачок. Далі Фіверстоун уже зовсім стривожено побачив, що з’їхав з шосе; авто, не збавляючи швидкості, котило тепер вибоїстим Циганським трактом (офіційно він носив назву Вейлендстріт) — давньою римською дорогою з Белбері до Еджстоу, яка вже давно не використовувалася і геть поросла травою. «Чорт забирай, що це я роблю?! — розпачливо думав він. — Може, я просто п’яний?

Я ж скручу собі в’язи, якщо не побережуся!» Однак авто й далі мчало вперед; зі сторони могло скластися враження, що за кермом сидить людина, для якої їхати до Еджстоу саме цією дорогою — справа абсолютно звична.

6

Фрост вийшов із зали через кілька хвилин після Візера, ані гадки не маючи, куди йде і що робитиме далі. Здавна він виношував теорію про те, що всі мотиви та наміри, які зароджуються у людини в голові, є просто побічним продуктом дій, що їх виконує тіло. Втім, протягом останнього року — приблизно з того часу, як професор пройшов ініціацію, — теорія стала поступово перетворюватися на практику. Дедалі частіше він діяв без причини: щось робив, щось говорив, не маючи жодного уявлення, навіщо все це потрібно, а його власна свідомість перебувала при цьому в ролі звичайнісінького глядача. Фроста обурював сам факт існування цієї свідомості, хоч він і переконував себе, що це обурення — то таке собі хімічне явище і не більше. З усіх людських пристрастей у нього залишалася ще хіба холодна лють, спрямована проти тих, хто вірив у розум. Ні, терпіти цю ілюзію, цей самообман несила, просто несила! Такої істоти, як людина, немає і не повинно бути. Проте до того вечора він ще ніколи так ясно не відчував, що тіло і рухи, які воно робить, — то єдина реальна дійсність, а отого «я», що, здавалося, лише стежить собі збоку, як тіло виходить із зали і вирушає до Глави, просто не існує. Ні, ну хіба ж це не огидно, що тіло мусить породжувати такі-от примари?

Тож той Фрост, існування якого він сам заперечував, спостерігав тепер, як його тіло входить до передпокою, за яким була кімната Глави, й аж підстрибує, побачивши на підлозі оголений, закривавлений труп. Відбулася хімічна реакція, яку називають шоком. Професор нагнувся, перевернув нерухоме тіло й упізнав Стрейка. За мить блискуче пенсне й гостра борідка з’явилися вже на порозі наступної кімнати. Фрост тільки краєм ока помітив мертвих Філострато з Візером. Всю його увагу поглинуло щось набагато важливіше. Підставка, на якій мав перебувати Глава, спорожніла; металеве кільце було погнуте, гумові трубки — попереплутувані й пошматовані. Потому професор побачив якусь голову на підлозі і зігнувся над нею. То була голова італійця. За Алькасановою ж і слід захолов… якщо тільки від неї не залишилася он та купка потрощених костей біля голови Філострато.

Й далі не ставлячи собі жодних запитань, Фрост подався до гаража. Там було тихо і порожньо; землю на той час вже густо всипало снігом. Прихопивши з собою кілька каністр із бензином, він повернувся до осідку Глави і звалив усе, що могло горіти, у велику купу посеред кімнати для тренування об’єктивності, а тоді замкнув двері передпокою зсередини. Годі сказати напевне, що саме спонукало професора до всіх цих дій, але тепер та ж таки сила звеліла йому запхати ключа до переговорної трубки, що виходила в коридор, і постаратися заштовхнути його якомога далі — спочатку пальцями, а потім олівцем. Коли він почув, як ключ дзенькнув об підлогу ззовні, та набридлива ілюзія, так звана свідомість, аж скрикнула від жаху, проте тіло вже не могло до неї прислухатись, навіть якби й захотіло. Наче заводний механізм, воно, чомусь тремтячи, ніби від холоду, пішло назад до «об’єктивної» кімнати, облило все навколо бензином і чиркнуло сірником. І тільки тоді ті, хто вже здавна керував Фростовими вчинками, дозволили йому раптом пройнятися підозрою, що навіть смерть не позбавить його тієї набридливої ілюзії — душі, а навпаки, відчинить перед ним двері у світ, де та ілюзія стає неспростовною і розростається до безмежності. У нього несподівано з’явилася можливість спасти якщо не тіло, то принаймні душу. Тепер він знав — і водночас не хотів знати, — що помилявся від самого початку, що душа й особиста відповідальність таки існують. Фрост усе збагнув — і тієї ж миті сповнився ненавистю, стократно пекучішою за вогонь, який пожирав його тіло. Надлюдським зусиллям він знову поринув подумки в той обман, у якому прожив ціле своє життя. В тому обмані й застала його вічність; так у старих казках світанок застає тролів — і обертає їх на мертвий, холодний камінь.