Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
Вперше за вечір кожен раптом збагнув, як багато в тій залі всіляких закапелків і закамарків. Тигр міг ховатися під будь-яким столом, в будь-якій віконній ніші. А тут ще й один кут зали загороджувала чимала ширма…
Не варто думати, що тепер уже втратили голову геть усі. Дехто навіть у цю хвилину гучно взивав до цілої зали або гарячково шепотів щось найближчим сусідам, намагаючись погасити паніку, вивести із приміщення людей або підказати, як можна виманити звіра на відкрите місце і застрелити. Та всі ці зусилля пропадали намарне, а поодинокі голоси губилися у страшенному гаморі, що заполонив цілу залу. Рухалися присутні переважно у двох напрямках. Більшість ні сном, ні духом не здогадувалася, що панна Гардкасл замкнула двері; ці пробиралися туди, прагнучи за будь-яку ціну вирватися на волю, і готові були боротися не на життя, а на смерть — але таки до тих дверей дістатися. З іншого боку, багато хто вже знав, що двері замкнено. Але ж мають, обов’язково мають бути ще якісь двері — хоча б ті, якими входили й виходили слуги, чи, зрештою, ті, через які сюди потрапив тигр. Ці люди пробували добратися до протилежного краю зали, адже оті другі двері точно ховалися десь там. Посередині ті дві людські хвилі зустрічалися між собою — збоку це, напевно, виглядало схоже на сутичку двох команд на регбійному полі. Спочатку хтось відчайдушно намагався ще щось пояснити, та тиснява щосекунди зростала, і невдовзі поодинокі голоси зовсім потонули в хрипких віддихах, що виривалися з доброї сотні горлянок, у глухому відлунні ударів і тупоті ніг, у безглуздому, позбавленому всілякого сенсу бурмотінні.
Ось четверо чи п’ятеро людей важко зсунулися по столу на підлогу, тягнучи за собою скатертину, а разом із нею і десятки кількаповерхових тарелів із фруктами, пляшок, келихів, тарілок. Зненацька з неймовірної мішанини людських тіл, розкиданої їжі, товченої порцеляни і битого скла з несамовитим ревінням вистрибнув тигр. Далі все відбувалося надзвичайно швидко. Марк ледь встиг побачити вишкірену пащу і палаючі очі, як пролунав ще один постріл — останній. Тоді тигр знов кудись подівся, а під ногами у людей, що продовжували безтямно тлумитися у проході між столами, залишилося лежати якесь огрядне, біле й подекуди геть закривавлене тіло. Спершу Марк не міг розгледіти, хто це, бо звідти, де він стояв, спотворене судомою обличчя видно було перевернутим. Невдовзі воно перестало сіпатися, і тоді він упізнав — то була панна Гардкасл.
Візера з Фростом більше ніде не було видно. Раптом зовсім близько почулося гарчання. Марк подумав, що то тигр, і, притьмом обернувшись, устиг краєм ока помітити, як поряд промайнуло щось значно менше і сіре, явно на тигра не подібне. Приглянувся: то був великий пес, схожий на німецьку вівчарку. Так чи інак, а той пес чи не сказився, бо біг уздовж проходу, підібгавши хвоста, а з морди у нього капала слина. Якась жінка, що стояла спиною до столу, теж його помітила і спробувала закричати, але не встигла: пес кинувся на неї і вчепився їй у горло. Тепер уже стало ясно, що то ніякий не пес, а справжнісінький вовк. «Ай! Ай!» — пронизливо заверещав десь поблизу Філострато. Марк обернувся якраз вчасно, щоб побачити, як гладкий італієць одним махом вистрибнув на стіл, а щось тонке й доволі довге прошмигнуло просто в нього між ногами — і ввігналося в саму гущу людського тлуму, викликавши нову хвилю безтямного жаху й нестримного вже відчаю. То була змія.
Складалося враження, що в залі щохвилини з’являється якась нова тварина. Аж ось над усім цим хаосом почувся нарешті звук, який міг би подарувати хоч би слабку надію тим, хто ще не зовсім утратив тяму. «Бум! Бум! Бум!» — хтось ззовні щосили гамселив у замкнені двері. Залу було спроектовано на взірець версальських, тож двері ці були просто велетенські; крізь них, здавалося, легко проїхав би навіть не дуже великий паровоз. Ось кілька дощок піддалося; тріщини ширшали щосекунди. Зачувши те гупання, ті, хто пробивався до дверей, трохи не збожеволіли; втім, тварин воно теж аж ніяк не заспокоїло. Звірі не зупинялися пожирати тіла тих, кого вбивали, а, лизнувши трохи крові, рушали далі. По цілій залі валялися вже тіла мертвих і вмираючих, адже жахлива тиснява у клекітливому натовпі вбивала не гірше за звірів. Звідусіль чулися голоси людей, які намагалися поквапити, підігнати тих, хто вибивав двері ззовні: «Швидше! Швидше!», та тільки нічого з цього не виходило, бо з їхніх горлянок виривалися лише позбавлені всілякого глузду нісенітниці. Тим часом у двері гупали щораз сильніше і сильніше. Немов наслідуючи те гупання, на стіл — саме там, де ще зовсім недавно сидів Джулз, — вистрибнула величезна горила і почала обіруч гатити себе у груди, а тоді з диким ревом кинулася назад у натовп.
Нарешті двері піддалися. З темного отвору висунулося щось сіре та гнучке і стало методично відламувати й відкидати вбік цурпалки деревини, які ще стирчали обабіч з розтрощених половинок дверей, а тоді Марк ясно побачив, як те щось сягнуло трохи далі, обвилося довкола якогось чоловіка — здається, то був Стіл, але хтозна, бо всі виглядали тепер зовсім не схожими на самих себе, — і підняло його високо вгору. З чорного проходу до зали ступив велетенський, страхітливий слон; очі в нього палали загадковим вогнем, вуха стриміли сторч по обидва боки голови, немов розправлені крила диявола. Секунду-другу він стояв нерухомо, а потім щосили хряснув об землю чоловіком, який доти відчайдушно звивався у повітрі, і розтоптав його. Потому слон підняв голову, жахливо заревів і пішов через залу, часом зупиняючись, щоб потоптатися на місці — так топчуться сільські дівчата, витискаючи восени сік із зібраного винограду. Під ногами у нього чвиркала і тріщала страхітлива суміш із костей і крові, людської плоті, вина, фруктів, посуду і скатертин. Ця картина викликала у Марка щось більше, ніж просто страх. Гордовитий спокій і байдужість, з якою слон убивав, здавалося, ламали Марків дух так
