Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

його відпровадили до відведених для нього апартаментів, сподіваючись, що він трохи загається там, розбираючи свої речі, та ба — не минуло й п’яти хвилин, як він знову був унизу й морочив усім голову, а ще ж було зовсім рано, щоб іти вдягатися до бенкету. Тож тепер директор стояв спиною до вогню з келихом шеррі в руці, а довкола нього скупчилися провідні працівники інституту. Втім, розмова якось не в’язалася.

Як по правді, то розмовляти з Джулзом завжди було непросто, бо він уперто вважав себе не номінальним, а фактичним керівником інституту, і навіть свято вірив, що саме йому належать основні ідеї, на які опиралася діяльність HIKE. Оскільки він не володів жодними науковими знаннями, окрім тих, які здобув понад півстоліття тому в Лондонському університеті, а ерудиція його обмежувалася тим, що йому вдалося почерпнути з писань Гекеля, Джозефа МакКейба, Вінвуда Ріда та інших подібних авторів, говорити з ним про те, чим займався інститут насправді, було просто неможливо. Відтак усім постійно доводилося всіляко викручуватися, вигадувати відповіді на запитання, які в дійсності не мали жодного сенсу, і захоплюватися ідеями, що безнадійно застаріли вже добрих п’ятдесят років назад. Якщо ж поруч не було заступника директора, то таке-от спілкування взагалі могло будь-якої миті закінчитися повною катастрофою, адже тільки Візер досконало володів умінням підтримувати розмову у стилі Джулза.

Класичний кокні, директор був дуже низького зросту, а ноги мав такі короткі, що його частенько не надто шанобливо порівнювали з качуром. За молодих літ Джулзове кирпате обличчя відзначалося навіть певною привабливістю, та згодом розкішне життя і пиха добряче його зіпсували. Спершу він здобув славу й авторитет завдяки своїм романам, а згодом, видаючи тижневик під назвою «Ми хочемо знати», став у країні такою силою, що його ім’я було HIKE справді потрібне.

— І от кажу я архиєпископові, — просторікував Джулз, — «ви, можливо, й не знаєте, ваше високопреосвященство, але сучасні дослідження свідчать, що єрусалимський храм був десь такий завбільшки, як звичайнісінька церква в першому-ліпшому англійському селі».

«О Господи!», — подумав Фіверстоун, що мовчки стояв трохи віддалік.

— Ще шеррі, пане директоре? — запитала панна Гардкасл.

— З задоволенням, — відгукнувся той. — Зовсім не погане у вас тут шеррі, хоч я міг би показати показати вам одне містечко, де можна знайти ще краще. А як у вас справи, панно Гардкасл, як іде реформування нашої пенітенціарної системи?

— Ми вже непогано просунулися вперед, — відповіла Фея. — Я саме думаю про внесення деяких змін до методу Пелотова…

— Я завжди кажу, — перебив її Джулз, — чому б і справді не ставитися до злочину так само, як і до будь-якої іншої хвороби? Покарання великої користі не приносить. Нам же треба повернути людину на правильний шлях, допомогти їй розпочати все спочатку, відродити в ній інтерес до життя. Якщо подивитися на все це під таким кутом, то тут зовсім немає нічого складного. Сподіваюсь, ви читали ту невеличку промову, яку я виголосив у Нортгемптоні?

— Так, звичайно, я цілком із вами погоджуюся, — поквапилася запевнити його Фея.

— І правильно, — похвалив її Джулз. — А от старий Гінджест — той ні, не погоджувався. Вбивцю так і не впіймали, правда? Шкода мені старого, але, чесно кажучи, ми з ним частенько не могли дійти згоди. Коли я востаннє бачив його живим, зайшла у нас мова про неповнолітніх злочинців, і знаєте, що він тоді мені сказав? «Вся біда з тими вашими судами у справах неповнолітніх, — каже, — полягає у тому, що ті суди притягають їх до відповідальності, хоч мали б самі хоч трохи за них відповідати». Непогано сказано, чи не так? І все ж, як говорить Візер… до речі, а куди це запропастився Візер?

— Думаю, він з’явиться з хвилини на хвилину, — відповіла Фея. — Поняття не маю, де він може бути.

— Мабуть, в нього щось сталося з машиною, — втрутився в розмову Філострато. — Йому буде дуже прикро, пане директоре, що він вас не зустрів.

— Пусте, про це не варто й турбуватися, — махнув рукою Джулз. — Я ніколи не був великим прихильником дотримання всіляких там формальностей… хоч, як по правді, сподівався, що він усе ж буде тут, коли я приїду. Ви чудово виглядаєте, Філострато. Я стежу за вашою роботою з великою цікавістю. Знаєте, мені здається, що ви — один із творців нової людини.

— Так, звісно, саме цим ми й займаємось, — відказав італієць. — Ми вже почали…

— Я намагатимусь допомагати вам усім, чим зможу, — ясна річ, там, де не йдеться про різні технічні аспекти, — пообіцяв директор. — Я ж і сам стільки років за це боровся! Основне питання тут, знаєте, полягає у статевому житті. Я завжди кажу, що як тільки ми піднімемо оту ще вікторіанську завісу таємничості над цим питанням, то всі проблеми враз зникнуть, мовби їх і не було. Власне та таємничість і приносить найбільше шкоди. Я хочу, щоб кожен хлопець і кожна дівчина в нашій країні…

«О Господи!», — повторив подумки Фіверстоун.

— Пробачте, — м’яко перервав Джулза Філострато (як іноземець, він не відчував усіх тонкощів і ще не втратив надію бодай трохи просвітити директора), — але суть не зовсім у цьому…

— Знаю, знаю, що ви хочете сказати, — поблажливо посміхнувся Джулз і взяв професора за рукав. — Ви, напевне, не надто уважно читаєте мій часопис. Я порадив би вам знайти перше число за минулий місяць: там є одна скромна, маленька — редакційна статейка… ясна річ, такі хлопці, як ви, могли її й прогавити — науковою термінологією там і не пахне. Але я хотів би, щоб ви все ж її прочитали. Там те, про що ми щойно говорили, викладено коротко і так, щоб було зрозуміло першому-ліпшому роботязі з вулиці.

Тієї миті годинник вибив чверть.

— Послухайте, — спохопився Джулз, — а коли в нас обід?

Він страх як полюбляв бенкети — особливо ті, де мав промовляти.

— Чверть на восьму, — повідомила панна Гардкасл.

— Знаєте, — сказав Джулз, — той