Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
Кінець кінцем стало зрозуміло, що до міста можна потрапити хіба пішки, бо туди не їхала жодна машина — навпаки, всі їхали звідти. Фіверстоун трохи здивувався. Він, звісно, знав, що Еджстоу покидають люди (зрештою, у його плани входило очистити місто від мешканців — що більше, то краще), але думав, що основна маса вже виїхала. Проте весь час, доки він ішов до міста, назустріч йому брели потемнілим талим снігом натовпи біженців. У нас, ясна річ, майже немає свідчень очевидців про події, що відбувалися того дня в Еджстоу. Зате ми маємо силу-силенну розповідей про те, як стільком людям одночасно спало на думку того дня залишити місто — і то в останній момент. Ці розповіді тижнями друкувалися в газетах і місяцями становили головну тему для розмов, аж доки їх не заялозили настільки, що фраза «Не хочу я слухати, як ти вибрався з Еджстоу» стала мало не крилатою. Так чи так, а попри всі перебільшення не доводиться сумніватися, що вчасно покинути місто пощастило просто-таки вражаючій кількості мешканців. Хтось отримав звістку про те, що його батько при смерті; хтось зненацька вирішив, що саме час влаштувати собі невеликі канікули (і потім, хоч убий, не міг пояснити, чому йому прийшла до голови така думка); у когось через мороз полускали водогінні труби, і він зміркував, що доки їх полагодять, можна кілька днів перебути деінде. Багато хто забрався геть через на перший погляд абсолютно банальні події, що раптом ні з того ні з сього сприймалися як страшенно важливі знаки; то міг бути сон, розбите дзеркало чи чаїнки, що склалися на дні горнятка у якийсь химерний малюнок. У ті дні ніби відродилися й набагато старші, відомі з давніх часів знамення. Хтось почув, як його осел (в іншому випадку йшлося про кота) каже «ну чисто тобі людським голосом»: «їдь звідси». Поза тим, сотні людей покидали Еджстоу з тих же причин, що й раніше: у когось забрали будинок, когось позбавили засобів для існування, комусь погрожувала інститутська поліція.
Десь біля четвертої Фіверстоун раптом упав ниць на землю. То був перший підземний поштовх, за ним — другий і третій. У наступні години ті поштовхи знай ставали сильнішими і повторювалися щораз частіше; скоро до них додалися ще й зсуви ґрунту, а з-під землі чувся дедалі гучніший і загрозливіший шум та клекіт. Температура підвищувалася, і сніг танув просто на очах; часом йому доводилося брести по коліна в воді. У повітрі висіла легка імла, а коли він дійшов до місця, де починався останній стрімкий спуск до Еджстоу, то міста внизу не побачив; там лише клубочився густий туман, який час від часу осяювали спалахи надзвичайно сильного світла. Ще один поштовх — і Фіверстоун знов опинився на землі. Мабуть, донизу сходити не варто, подумалося йому, краще повернутися назад і спробувати дістатися до залізниці, а тоді поїхати до Лондона. В уяві відразу замиготіли яскраві картинки: паруюча ванна в клубі, він сам перед каміном у кімнаті для курців, барвиста розповідь про всі ці події… Пережити і Белбері, і Бректон — це вам не абищо. Колись Фіверстоун не раз потрапляв у ще гіршу халепу — і завжди виходив сухим із води, тож вірив, що фортуна і цього разу від нього не відвернеться.
Коли йому спало на думку повернутися, він ступив уже кілька кроків униз, в напрямку до міста, тож тепер розвернувся і рушив назад. Проте, на превелике диво, з’ясувалося, що замість того, щоб іти вгору, він і далі спускається донизу Земля вислизала з-під ніг так, ніби Фіверстоун йшов не асфальтованою дорогою, а глинистим гірським схилом. За якусь мить він опинився вже ярдів на тридцять нижче від того місця, де був іще кілька секунд тому. Спробував усе ж видертися нагору, але тут новий поштовх пожбурив його на землю, і він стрімголов покотився вниз разом із вируючим потоком води, каміння і трави; так іноді можна потрапити у хвилю, купаючись в морі, та цього разу хвилею піднялася сама земля. Якимось дивом йому вдалося знову зіп’ястися на ноги і стати обличчям до схилу. Долина позаду обернулася у справжнє пекло. Туман, який вкривав її досі, здавалося, загорівся і тепер палав сліпучим фіолетовим полум’ям; десь там унизу ревіла вода, валилися будинки, кричали люди. На схилі попереду не залишилося вже й сліду від дороги, живоплотів чи полів; він став іще стрімкішим і перетворився на суцільний водоспад сирої землі. Та земля була всюди; вона набилася Фіверстоунові до вух, носа і рота. Схил робився щораз крутішим і крутішим, гребінь земляної хвилі здіймався все вище і вище, аж раптом завис велетенською аркою просто над головою, затремтів — і з оглушливим гуркотом звалився всією своєю вагою на нього.
4— Розкажіть нам про Лоґрес, сер, — попросила Каміла.
У Сент-Ен вже пообідали; тепер усі порозсідалися біля вогню в їдальні з келихами вина в руках і вели тиху, спокійну бесіду. Як і передбачала пані Дімбл, чоловіки чудово впоралися зі своїм завданням; тільки приготувавши всі страви і накривши на стіл, вони перевдягнулися у святкове вбрання. Ренсом із короною на голові сидів праворуч від каміна, навпроти у чорно-сріблястій мантії розташувалася Ґрейс Айронвуд. Було так тепло, що дров у вогонь майже не підкладали, і святкові одежі самі, здавалося, слабко мерехтіли у тьмяному світлі свічок.
— Розкажіть їм, Дімбле, — мовив Ренсом. — Я тепер уже багато не говоритиму.
— Ви втомилися, сер? — стривожилася панна Айронвуд. — Вам гірше?
— Ні-ні, Ґрейс, не в тому річ, — заспокоїв її він. — Просто тепер, коли мені ось-ось треба буде вже вас покинути, все це починає здаватися сном. Гарним сном, можете не сумніватися… навіть цей біль. Я хочу випити все, до останньої краплі, а якщо багато говоритиму, то неодмінно щось прогавлю.
— А вам справді треба нас покинути, сер? — спитала Айві.
— Люба моя, — відповів запитанням на запитання Ренсом, — а що мені ще тут робити? Повернувшись із Переландри, я не постарів ні на день, ні навіть на годину. Природною смертю я не помру, а мою рану можна зцілити тільки в