Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

Марка світанок застав на всипаній снігом дорозі, що плавно піднімалася пологим схилом. День заповідався похмурий, але снігопад майже припинився, і в повітрі тільки де-не-де кружляли поодинокі сніжинки. Білу, непорочно чисту дорогу подекуди мережали лише відбитки пташиних і кролячих лапок; людей ніде не було видно. Втім, уже невдовзі його наздогнала велика вантажівка; на тлі засніжених полів вона здавалася чорною і теплою. Водій пригальмував, висунув у вікно голову і запитав:

— На Бірмінгем, приятелю?

— Більш-менш у той бік, — відповів Марк. — До Сент-Ен.

— А де це?

— За Пенінґтоном, на горі.

— Ага, — сказав водій. — То сідай, хоч трохи тебе підкину, до повороту.

Через кілька секунд Марк уже сидів поруч із ним.

Невидиме того дня сонце вже трохи піднялося над обрієм, коли водій висадив його біля повороту; там стояв невеликий сільський готель. Усе навколо замело снігом, а у важких хмарах, що висіли зовсім низько над землею, того снігу ховалося, мабуть, іще більше. Було надзвичайно тихо. Марк увійшов до готелю, де його привітала господиня — добродушна, старша вже жінка. Він прийняв гарячу ванну і добряче поснідав, а тоді заснув у кріслі перед каміном, де приємно потріскували дрова, і прокинувся аж біля четвертої. З’ясувалося, що до Сент-Ен звідти буквально рукою подати, і йому спало на думку, що непогано було б перед тим, як вирушити туди, напитися ще чаю. Так він і зробив, а на додачу з’їв ще й запропоноване господинею варене яйце. Дві полиці в невеликій вітальні були заставлені старими підшивками «Стренду», і в одній із них він натрапив на дитячу повість «з продовженням», яку дочитав було в дитинстві до половини, але потім, відзначивши свій десятий день народження, покинув, бо далі соромився вже читати такі дурниці. І от тепер, тягнучи з полиці підшивку за підшивкою, Марк таки ту повість докінчив. Виявилося, що вона справді цікава. Натомість книги «для дорослих», які він став читати після того, як йому виповнилося десять, тепер здавалися не вартою доброго слова макулатурою… ну, хіба за винятком «Шерлока Голмса». «Мабуть, скоро вже треба буде виходити», — подумав він, згорнувши останню підшивку.

Зволікав Марк не через втому — навпаки, він чудово відпочив і почувався чи не найкраще за кілька останніх тижнів, — а тому, що трохи бентежився. Отже, невдовзі він побачить Джейн, і Деністона, і, напевне, Дімблів. Побачить Джейн у її справжньому світі; це йому стало зрозуміло вже давно. Але ж сам він до того світу не належить. Тільки тепер Марк збагнув, що, ціле життя намагаючись пробитися до «обраного кола», він, по суті, пішов зовсім не тим шляхом… Натомість Джейн була там, де й мала бути. У Сент-Ен його приймуть тільки тому, що жалітимуть Джейн: і понесло ж її вийти за нього заміж! Він не ображався — їхня правда, але почувався ніяково. Тепер Марк міг подивитися на себе збоку, побачити себе таким, яким, напевне, бачили його вони — ще одним дріб’язковим і вульгарним, нудним і непримітним, вічно переляканим і понадміру обачливим типом, схожим на всіх тих Стілів і Косерів. А чому він такий — хтозна… Як тим, іншим людям — таким, як Деністон чи Дімбл, — вдається так легко крокувати життям, безтурботно позирати навколо, бачити красу, іскритися радістю й гумором — і не відчувати потреби повсякчас бути насторожі? У чому полягає таємниця того щирого, безжурного сміху — йому так не засміятися ніколи? Все, геть усе в них якесь інше. Навіть у кріслі вони сидять інакше, легко і величаво, з таким собі левиним спокоєм. На відміну від його життя, в їхньому житті повно простору. Вони — немов ті королі і дами, він же схожий радше на якогось валета. Звісно, Джейн — справжня дама. Треба відпустити її на свободу. Було б зовсім не справедливо вважати, що його любов до неї була суто плотською. Любов, як каже Платон, є дитям убогості.

Маркове тіло знало про це набагато краще за розум, принаймні до останнього часу, і навіть його плотські бажання свідчили про щось таке, чого не було в нього і з лишком вистачало Джейн. Коли вона вперше ступила до того засушливого, вкритого пилюкою і кіптявою світу, де жив його розум, то здалася йому весняною зливою; впустивши її до того світу, він не помилився. Помилкою було тільки вважати, що шлюб автоматично давав йому право заволодіти всією цією красою. Десь із таким же успіхом можна вважати, ніби, купуючи поле, з якого ти спостерігав чудовий захід сонця, купуєш і саме сонце.

Він подзвонив у дзвінок і попросив рахунок.

У Сент-Ен матінка Дімбл з Айві, Камілою і Джейн були в цей час нагорі, у просторій кімнаті, яка займала майже цілу горішню частину одного крила маєтку; господар називав ту кімнату гардеробом. Зазирнувши туди, ви першої миті неодмінно подумали б, що опинилися в тропічному лісі, де аж очі розбігаються від яскравих кольорів. Потім вам, цілком можливо, спало б на гадку, що то одна з тих розкішних великих крамниць, де стоять сторч згорнуті у сувій килими, а з-під стелі звисають різні пишні тканини, і всього цього так багато, що там дійсно можна заблукати, немов у густому лісі. Насправді ж у тій кімнаті просто зберігався святковий одяг; десятки прегарних суконь та мантій звисали до самої підлоги, кожна зі свого окремого дерев’яного вішака.

— Оця — якраз для тебе, Айві, — говорила матінка Дімбл, піднімаючи одною рукою поділ яскраво-зеленої мантії, щедро розшитої тоненькими золотими завитками. — Подобається? Послухай, Айві, ти ж уже не переживаєш за Тома? Господар ясно сказав, що він буде тут якщо не сьогодні ввечері, то найпізніше — завтра опівдні.

Айві стурбовано глянула на неї і мовила:

— Так-то воно так, але де буде тоді сам господар?

— Хтозна, чи він зможе залишитися