Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Вам не здається, що все це добряче суперечить законам природи, з яких начебто не повинно бути жодних винятків? — поцікавився МакФі.

Господар тільки мовчки посміхнувся; було очевидно, що він не має наміру втягуватися у звичну суперечку.

— Аж ніяк, — почулося з того кута, де сиділа майже невидима в густій сутіні Ґрейс Айронвуд. — Ви маєте рацію: закони, що панують у всесвіті, не знають винятків. Ваша помилка в тому, що ви вважаєте ті другорядні норми, які діють впродовж кількох сотень літ на одній планеті, непорушними засадами, на яких побудовано цілий усесвіт, тоді як насправді то лише слабенький їхній відголосок, до того ж часто доволі спотворений і, якщо хочете, винятковий.

— Шекспір ніколи не порушував справжніх законів поезії, — докинув Дімбл. — Однак, додержуючись їх, він раз по раз порушував ті не надто суттєві норми, які критики помилково вважають справжніми законами, і їм не залишається нічого іншого, як охрестити ті порушення «відхиленнями» чи «поетичною вільністю». Але сам Шекспір не бачив там жодних відхилень.

— Власне тому у природі немає нічого абсолютно правильного, — озвався Деністон. — Завжди є винятки. Назагал усе виглядає злагодженим — але не зовсім.

— На своєму віку я бачив не так уже й багато винятків із закону смерті, — сухо заявив МакФі.

— А вам хотілося б, ясна річ, стати свідком іще одного такого випадку? — саркастично поцікавилася панна Айронвуд. — Може, ви приятелювали з королем Артуром або з Фрідріхом Барбароссою? Чи знали Єноха й Іллю?

— Ви хочете сказати, що господар… тобто пендраґон… вирушить до них? — вражено перепитала Джейн.

— Звісно, він піде до Артура, — відказав Дімбл. — Що стосується інших — тут у мене відповіді немає. Є люди, які ніколи не знали смерті. Чому — сказати наразі годі; нам тільки трішечки більше, ніж раніше, відомо про те, як це відбувалося. У всесвіті — маю на думці ось цей фізичний усесвіт, в якому існує наша планета, — є чимало місць, де організм може жити практично вічно. Де зараз перебуває Артур, ми знаємо.

— А де він перебуває? — запитала Каміла.

— На третьому небі — на Переландрі. Далеко в океані там є острів Афалін; нащадки Тора й Тінідріл не натраплять на нього ще добру сотню століть. Хтозна, сам він там чи… — тут Дімбл завагався і зиркнув на Ренсома, який похитав головою.

— Отже, тут і виходить на сцену Лоґрес, так? — знову спитала Каміла. — Наш господар буде там разом із Артуром?

Дімбл трохи помовчав, задумливо крутячи в руках свій келих.

— Все почалося тоді, коли ми з’ясували, що легенда про Артура здебільшого правдива, — кінець кінцем заговорив він. — У шостому столітті був момент, коли, скажімо так, певна дійсність, яка в нашій країні повсякчас намагається пробитися нагору, вийти на поверхню, майже досягла свого. Ми назвали цю дійсність Лоґреським королівством; із таким самим успіхом її можна було охрестити і якось інакше. І тоді… поступово вся історія Англії постала перед нами в новому світлі. Ми побачили в ній подвійне дно.

— Подвійне дно? — здивувалася Каміла.

— Образно кажучи, так. Розумієте, за тим, що ми називаємо Британією, завжди проглядається те, що можна назвати Лоґресом. Ви ніколи не зауважували, що ми живемо одночасно у двох країнах? На зміну кожному Артурові приходить Мордред; за кожним Мільтоном стоїть Кромвель; це країна поетів — і водночас країна крамарів; батьківщина Філіпа Сідні — і водночас батьківщина Сесіла Родса. Тож навряд чи варто надміру дивуватися, коли нам закидають дволикість. Однак те, що на перший погляд видається дволикістю чи лицемірністю, насправді є боротьбою між Лоґресом і Британією.

Він змовк, ковтнув вина, а тоді повів далі:

— Минуло чимало часу після того, як наш господар повернувся з третього неба, коли ми нарешті дізналися ще щось. З’ясувалося, що та подвійність виявляється не тільки, так би мовити, по той бік невидимої стіни. Якось Ренсома покликали до одного старого, що лежав при смерті у себе вдома, в Камберленді. Навіть якщо я назву ім’я того чоловіка, то воно все одно вам нічого не скаже. Отже, то був пендраґон — наступник Артура, Утера і Касібелауна. Так нам стала відома вся правда. В самісінькому серці Британії усі ці століття потай існував і Лоґрес; лінія пендраґонів не перервалася. Той старий був сімдесят восьмим, починаючи від Артура, і наш господар отримав від нього символи влади та благословення. Завтра, а може ще й сьогодні ми дізнаємось, хто стане вісімдесятим. Дехто з пендраґонів добре відомий в історії, хоч, ясна річ, не під цим титулом; про інших ви ніколи не чули. Проте в усі віки саме вони разом із крихітним Лоґресом, що збирався навколо них, відігравали роль тієї руки, яка або легенько, майже невідчутно штурхала Англію у бік, будячи з п’яного сну, або відтягувала нашу країну від краю прірви, куди її штовхала підступна Британія.

— Цій вашій новій історії трохи бракує документальних свідчень, — скептично зауважив МакФі.

— Таких свідчень насправді сила-силенна, — посміхнувся Дімбл. — Просто ви не знаєте мови, якою вони написані. Коли події кількох останніх місяців перетворять на історію і запишуть вашою мовою, а тоді викладуть у книгах і вивчатимуть у школах, там, будьте певні, жодним словом не згадають ні про нас із вами, ні про Мерліна, ні про пендраґона, ні про владарів планет. А проте саме в ці місяці Британія підняла найнебезпечніше повстання проти Лоґресу і якщо й зазнала поразки, то тільки в останній момент.

— Еге ж, — згідно кивнув ольстерець, — і правильно зроблять, що не згадають ні нас із вами, ні більшість тут присутніх. Я був би страшенно вдячний, якби хтось пояснив мені, що ми такого особливого тут робили… якщо не рахувати того, що годували свиней і вирощували дуже непогану городину.

— Ви робили саме те, що від вас і вимагалося, — озвався господар, — виявляли послух і чекали. Так буде ще не раз. Як каже один із сучасних авторів, часто десь треба спорудити вівтар тільки