Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

***

{Рена}

Коли в пору нашого з Нявом далекого і досить-таки щасливого дитинства бабусю навідала світла думка про те, що в сучасному світі онукам аж ніяк не обійтися без знання особливостей усіх численних рас, ми були змушені з ранку до ночі студіювати товсті фоліанти, які раніше годували мишей на горищі. Судячи з того, з яким трепетним (брат говорив – гидливим) виразом обличчя мама дивилася на ці реліквії, їй свого часу вони теж завдали чимало клопоту. На жаль, ані час, ані щури не спокусилися на книги, цінність яких я усвідомила років зо п’ять тому, коли перестала вважати барвисті ілюстрації головним достоїнством розповіді.

Раси були вивчені вздовж і поперек, та так, що в школі мені нерідко доводилося виправляти вчителів, доводячи їх до сказу.

Як відрізнити карлика від гнома? Чи ввічливо (і, головне, чи безпечно?) пропонувати вампірові випити? Скільки компліментів треба сказати знатій ельфійці, щоб не образити її неувагою? Яке становище в суспільстві займає перевертень із червоною ниткою на шиї?

Так, бабусині книги давали відповіді на всі ці питання! Але навіть у них не розповідалось, як спілкуватися з доброзичливим Стражем.

Я ніколи б не повірила, що таке можливо, якби переді мною не виникали рівні рядки літер, висічених у скелі.

Говорити скелет не міг, зате він прекрасно чув і мав розбірливий каліграфічний почерк. Я ніколи не забуду обличчя своїх супутників, коли довгий кіготь зі скреготом пройшовся по сірій брилі, виводячи: «Вітаю, відьмо».

Коли-небудь у ці гори забреде хтось, хто вважає себе великим першопрохідцем, що несе світло знань місцевим племенам. Цікаво, що він подумає, побачивши рядки без жодної помилки? Проклинатиме чи розхвалюватиме моторошну казку? Адже ніхто не сприйме цю розповідь за реальність… Я, наприклад, сумнівалась до останнього моменту.

Та яка різниця? Головне те, що Страж був єдиним, нехай і не зовсім живим, створінням, яке знало, що діється у підземному світі.

Він висловлювався коротко і сухо, немов давно вже обдумав свою промову і встиг викинути з неї усе зайве, залишивши тільки суть.

Отже, що ми дізналися? Гартонці, незважаючи на вдавану стриманість і неупередженість, у душі дуже чутливі. Очі не-людя світяться від сильного потрясіння. Відьми не втрачають тяму через психологічний тиск.

Ой, це я не про те…

Гаразд, перейду ближче до гномів… тобто до справи.

Якщо вірити Стражу, Дайлен вирішив стати богом. Так-так, ні багато, ні мало – саме богом. Мабуть, верховенствувати в Мелосі йому набридло… але це лиш мої особисті домисли.

Факти полягали в наступному. Щоб у місці зосередження сили «народився» бог, була потрібна жертва – бажано, розумної істоти. Досі були відомі дванадцять богів Храмових земель. Вони з’явилися після війни людей і не-людей, відкинувши старих небожителів на задній план, а то і зовсім стерши їх із пам’яті нинішніх поколінь.

Дванадцять богів – за кількістю місць, де билася через край енергія інших світів…

Тобто всі вакансії були зайняті, але Дайлен міркував із властивою нічним практичністю: «Нема вільного храму? Зробимо!». Проганяти богів – те саме що стрибати вдень у Криваве озеро, тому вожак Сім’ї вирішив вчинити по-іншому.

Місце, переповнене магією, тисячі болісних смертей, десятки тисяч втрачених душ, древній ритуал – там, звідки прийшли нічні, цього вистачало для створення шляху до чужого світу, силу якого новоявлений бог міг використовувати за власним бажанням. Єдиний мінус – інший світ відпускав господаря тільки на кілька годин на добу, проте результат, мабуть, був того вартий.

Дайлен підготувався ґрунтовно, та й далеко йти не довелося. В усипальниці нічних, на найнижчому ярусі, палала вогняна чаша – розкол у камені, наповнений киплячою лавою. Магією там тхнуло вдосталь, але вона була стабільною, зовсім не такою, як у Крайніх горах, де навіть найменше чаклунство спричиняло жахливий гнів стихій. Не вистачало дрібниці – жертв і душ. Гноми давали змогу дістати все одночасно. Їхні душі не йшли у світ Реха, а приєднувалися до душ нащадків… Ідеальний варіант.

У горах чимало скель, і розповідь Стража тривала б набагато довше, однак його перервав ледачий голос Лана:

– Ця історія дуже цікава і пізнавальна, та якщо ми її слухатимемо… е-е-е, читатимемо, твої родичі здолають кількістю. Пропоную спочатку розібратися з ними.

– Що? – слова не встигли злетіти з губ, а я вже чула мірний перестук кісток.

Їх поки не було видно, але не треба мати дар передбачення, щоб витлумачити напружену позу гартонця, що застиг на спуску, та й біловолосий вампір, незважаючи на браваду, був стурбований.

– Далеко?.. – голос тремтів сильніше, ніж мені хотілося.

– Чешів двісті, – кинув через плече Гент.

– Багато?.. – цього разу вийшло значно впевненіше.

– Більшість жителів тієї долини. – Очі Лана спалахнули і одразу погасли. – Отже, шановні, хочу нас усіх привітати.

Здалося, навіть Страж здивувався.

– З чим же? – Я відчула, як мене захльостує чергова, вже майже звична, хвиля поганого настрою. – Зі швидким новосіллям до Реха?