Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Ні, висновок інший: один новоспечений вампірчик переоцінює свої здібності. Тут довкола вас наш Страж кола та еліпси накручує, навіть на мене не звертає уваги. Ви не думаєте, голубки, що це незвичайна поведінка для мертвяка, створеного знищувати все, що рухається?

– Ходить кругами? – наморщив лоб Гент.

– І ховається, – додав Лан. – Який знову-таки висновок? У мене аж два.

– У нашому світі його завдання недійсні, – трохи подумавши, сказала я.

Правитель Дивного Лісу схвально кивнув:

– Розумниця, лялечко, це буде третій. Ще якісь варіанти?

– Рена ж відьма, вона могла його зачарувати, – висловився гартонець.

– Дуже погано, родичу. Зачарувала вона тільки тебе, так… Не треба підносити відьму в ранг богині, тим паче відьму, яка ледь оклигала. Хоча… теоретично, звичайно, можливо все, але є ймовірніші пояснення. Наприклад, виникла ситуація, в якій Страж не може визначитися з першочерговими діями.

– Він думає?! – здивувалась я.

– І думає, і приймає рішення. Зараз уже й Дайлен точно не знає, яка природа справжніх Стражів. Основне завдання хранителя гробниць – упокоювати, тобто виганяти сторонніх, причому навічно, проте іноді він може змінити мету. Наприклад, якщо усипальниці загрожує небезпека серйозніша за звичайного шукача скарбів. Пам’ятаєте легенду про мене і Принцесу Ночі? Тоді кістяк припинив ганятися за двома ідіотами, один з яких обов’язково хотів побачити вогняну чашу, а друга була впевнена, що «…Страж нічну не образить», і переключився на сімейку п’яних тролів, які побачили прозорі труни й кинулися воскрешати сплячих принцес і принців. До речі, приказка, що поцілунок троля мертвого підніме, не підтвердилася. Це я до того, що…

– Дивіться! – перервав міркування правителя Старилісу крик Гента. – Він прямує сюди!

Я різко повернулася, ледь не втративши рівновагу. Гори хитнулися перед очима, в скронях застукали молоточки… так, самопочуття поганеньке… Але істоту, що з’явилася з-за вищербленого сірого валуна, мені вдалося добре розглянути, і не можу заявити, наче її вигляд залишив мене байдужою.

По-перше, він був високий. Ні, високий – не те слово. Він був вищим за моїх супутників, і, як на мене, його зріст наближався до п’яти чешів. По-друге, Страж ніби щойно побував у розжареній печі – всі кістки мали чорний колір, навіть вискалені зуби. І третє, що впадало в очі, – він не носив зброї, крім довгих гачкуватих пальців із тьмяними кігтями замість нігтів. Яскраво-червоний вогонь в його очницях у світлі ранкового сонця був не настільки помітний, як у темному підземеллі, тому мене не вразив.

Страж рухався на подив плавно і тихо, немов плив у повітрі, а не опускав кістляві ступні на ледь прикриті зеленню камені. Його череп повертався в такт крокам, нижня щелепа трохи відвисала і, якщо мені не здавалося, поклацувала.

Я стояла, боячись поворухнутися. Зліва напружено застиг гартонець, праворуч зображував статую біловолосий не-людь. Мені раптом захотілося вміти передбачати майбутнє… і читати думки… і придумати портал у рідне місто. У ненависний Веселий квартал! Ех, добре, що я не була магесою – адже не витрималася б і, незважаючи на попередження Лана, створила б портал, а гори… Рех із ними!

Кістяк підходив повільно, без ворожості. Навпаки, здавалося, він сам чогось боїться. І ці поклацування… Якби він мав язик, напевно виходили б слова… Точно! Страж хотів говорити, але своєї мови він позбувся багато століть тому.

За тим же каменем почувся якийсь рух, потім на відкритий простір вискочило створіння, схоже на те, що я бачила на вершині гори. Присадкуватий скелет, в конструкцію якого входило безліч зайвих кісток, причому не тільки людських, зміряв нашу невелику компанію «поглядом» і жваво кинувся вперед. За ним побігли ще кілька таких монстрів.

Мої супутники не зрушили з місця.

Мене охопила паніка. Чомусь грізний Страж спричиняв менше страху, ніж збіговисько кістяків, наче складених п’яним некромантом. Можливо, річ у кількості – мене з дитинства привчили не вплутуватися в суперечку, коли супротивників більше ніж один. А, може, від них занадто віяло смертю…

Недавньою смертю.

Блискавичних рухів Стража я не вловила. Побачила лише, як з того місця, де він стояв, зірвався вихор і закружляв серед кісток. Мить – і знову залишилися тільки ми та наш мовчазний переслідувач.