Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Це – найпростіше завдання.

– Справді? – недовірливо протягнув я. – А два Стражі несподівано перестали бути проблемою?

– Страж ніколи не зачепить нічного, навіть за наказом іншого нічного.

– Я перевертень, забув?

– Страж бачить суть, а не оболонку. Дозволь мені контролювати наше тіло, і ми…

– Ні! – Мене зовсім не турбувало, що хтось почує крик. – Це не наше тіло, а моє! І я не настільки наївний, як може здатися! Ти звик бути нічним, тому угробиш нас миттю! І чому ця чудова думка не відвідала тебе, коли ми були біля виходу? Тоді я погодився б на все!

Нічний стомлено зітхнув:

– Ти розсердився б точно як зараз, і у нас не залишилося б жодних шансів. Не кричи, це був один із варіантів. А другий – спуститися вниз і вийти в Мелос через жатградський портал. Жатград – місто в підземному світі, частина усипальниці Сім’ї розміщена саме в ньому… Згоден?

Наче я міг запропонувати щось інше.

– Охорона?..

Вампір задумався.

– Так, краще б вони нас не бачили… Та нічого страшного, Дайлен уже пішов. Якщо когось зустрінеш, ламай йому шию без зайвих розмов, безгрішних тут немає. Вважаю, Стражів давно відігнали або дали наказ нікого не чіпати.

– Й-як… вбивати?.. – по-моєму, Керьял не жартував.

– Бажано тихо, щоб ніхто не встиг підняти тривогу, але загалом як вийде, – на повному серйозі відповів він. – Не переживай, жоден нічний не допомагатиме Дайлену, а про недоробків на кшталт Маргета я тебе попереджу. Вище ніс, перевертню, ти ж хочеш крові?

Ага, мало не забув, я перевертень. Ба більше, голодний перевертень. І дуже втомлений… виснажений… вибився із сил… Прокляття, і треба ж було вампірові згадати про кров! Він, без сумніву, мав на увазі розплату, або бійку, або… Та яка різниця, що?

– Про всяк випадок заберемо Рятівники, – чи то наказав, чи то запропонував нічний.

Ноги слухняно йшли вказаним маршрутом до місця упокоєння великого Кені-мея. Незаймані часом білі обличчя, легке віддзеркалення світляків на скляних кришках, тьмяне мерехтіння золотого шиття, розмірений голос, який вів до мети… Здавалось, я блукаю уві сні, і ці суворі ряди непорушних тіл всього лише декорація у якійсь дивній п’єсі, де моя присутність абсолютно зайва.

– Стій!

Я слухняно завмер біля останнього прихистку благовидого старого з колись рудою шевелюрою. У свідомість намагалася пробитись думка про те, що серед нічних мені досі не траплялися люди похилого віку… Чи стати членом сім’ї можна будь-коли?

– Ось він, – з благоговінням виголосив Керьял. – Геній…

Ага, хто ж сперечається… На жаль, у труні цього генія не знайшлося жодного його творіння. Добре, що я помітив брак Рятівників першим і встиг приготуватися до обурення нічного. Тобто спробував не слухати пронизливі крики у власних мізках.

– Хотів би я знати, що тут відбувається… Перевертню! – вампір нарешті усвідомив, що його слова залишаються без відповіді. – Ти мене чуєш? Навагреме?!

Я чув кожне слово. І теж бажав зрозуміти, якого Реха коїться навколо. Але, відверто кажучи, мені було начхати і на Кені-мея, і на Рятівники, і на Дайлена разом зі Стражами. Мене тривожило те, що відбувалося зі мною самим.

Зовсім недавно я, незважаючи на втому, горів бажанням діяти. Вибратися з могильника, знайти Каррана і Валі, розповісти про злочин. Неначе гноми-людожери чимось кращі за вампірів-кровопивць… Хіба що масштабом поля діяльності! Та хто сказав, що сотня гієн милосердніша за вовчу зграю?

Гаразд, із допомогою скривдженим ще більш-менш зрозуміло – двадцять років життя в сім’ї відьом не могли не накласти свій відбиток. До речі, треба вже звикнути поводитись як перевертень.

А чим обґрунтувати мою жахливу кровожерливість? Ні-ні, вовчі замашки, верховенство інстинктів, душа кровососа – це багато пояснює. Багато, але не все. Тому що, кинувшись на ельфа в Мелосі, я перетворився на звіра, який нічого не відчував, крім люті й бажання розірвати кривдника на шматки. Однак у фортеці мій розум був зі мною, нехай і трохи затьмарений.

І зараз мізки працювали, незважаючи на якусь дивність у сприйнятті. Але звідки взявся голод? Чому думка про велику тарілку супу зі скибкою свіжоспеченого хліба спричиняла нудоту? Справа була не в їжі, я це прекрасно усвідомлював. І гнав геть ідеї про те, що нічний все більше контролює моє тіло…

– Чому ти стоїш? – вивів мене із задуми голос Керьяла.

Я нічого не відповів. Розвернувся і попрямував до виходу на кам’яні сходи. Ми в одному човні, тому злитися не мало сенсу. Але як же я розумів тої миті почуття Каррана! І я поклявся самому собі: якщо вдасться вибратися з халепи живим, перевертень ніколи мене не побачить. Він і так занадто добрий… Боюсь, на його місці я вчинив би не настільки великодушно.