Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

{Навагрем}

– Такого не дозволяв собі навіть Лан! – Керьял припинив демонстративне мовчання (чи до нього повернувся дар мови?) і обурювався так, немов через тимчасове перебування в чужій труні від його тіла шматок відпав. – Це немислима образа для Сім’ї! Наша усипальниця – єдине, чим ми дорожимо більше за життя. Та ти й сам бачив Стражів! Спокій мертвих не може бути порушений!

Напевно, якби він кричав «зовні», у мене полопалися б барабанні перетинки. Мені й самому було неприємне скоєне, але життя дорожче, до того ж придумати щось інше у мене не вистачило ні часу, ні розуму. До речі, я ж рятував і його шкуру! Якби нас помітили, в усипальниці з’явився б ще один труп нічного без надії на воскресіння… і мертвий перевертень.

– Це порушення традицій, здобутих кров’ю! Якщо про таке дізнається Сім’я, Мелос потоне в кривавих ріках! Кожен причетний поплатиться життям, як і його сім’я, і друзі, і всі, хто з ним знається! – не вгамовувався вампір.

Я згадав про Каррана, Дару (почуття до якої помітно охолонули), Занору… про господаря «Відпочивайлика» і його сім’ю, про селище перевертнів… і вирішив, що Керьял має рацію. Краще б мені ніколи не спадала на думку «геніальна» ідея пограти в хованки… У мене був шанс вирішити справу силою!

Втім, нащо шкодувати про минуле? Варто задуматися про майбутнє! А воно вельми невизначене… Хіба що плюнути на обіцянки і рятуватися самому, а потім довіку слухати голос у голові й молитися, щоб вампір не перехопив контроль наді мною.

– Ти хочеш, щоб Сім’я дізналася?.. – обережно запитав я.

– А ти не хочеш?! – задихнувся від обурення Керьял. – Тепер це твоє завдання, я ж бо ні на що не здатен. Треба знайти вихід і повідомити когось із нічних! Дайлен наплював на стародавні закони!

– Хто? – здалось, я не дочув.

Нічний проковтнув чергову порцію обурення і втомлено пояснив:

– Звідки тобі знати… Він очолює нічних і…

У мене різко підскочив настрій. То Керьял сипав прокльонами зовсім не на мою адресу! Чудово.

– …найнебезпечніший, – звучав голос вампіра. Він щось мені пояснював, але мої думки захопило інше. – Потрібна обережність, хлопче, – слова нічного нарешті пробилися до моєї свідомості. – Не думаю, що Сім’я повірить першому зустрічному, який кине такі звинувачення їхньому вождю. Запам’ятай – ні краплі невпевненості, інакше…

– Ага, розумнику, тепер послухай мене. – Коли перспектива стати ворогом номер один для нічних зникла, до мене повернулася здатність мислити логічно, тоді як Керьял, схоже, був занадто поглинений жагою помсти. – Як ти це уявляєш, га? Я, такий весь із себе впевнений і безстрашний, стукаю у ворота особняка Сім’ї і прошу вампірів зібратися… ну, скажімо, у вітальні. У них же є вітальня, правда? Далі розвиток подій злегка різниться. Погодься, з девяностовідсотковою ймовірністю мене викинуть геть! З п’ятивідсотковою – віддадуть перевертням, з тривідсотковою використають як закуску, і якихось два нещасних відсотка залишається на те, що хтось погодиться вислухати мою історію. Розглянемо останній варіант. Отже, частина Сім’ї в зборі, і всі з цікавістю дивляться на мене в очікуванні важливого повідомлення. Як гадаєш, вампіре, якщо я прямо скажу: «Шановні, ваш ватажок навіщось розмістив у вашій усипальниці невелике гномівське містечко і юрбу бандитів, які наглядають за гномами», вони відразу мене прикінчать чи спочатку насміються вдосталь?

– Валія завжди серйозно ставилася до таких заяв, – відрізав Керьял.

– Тому її й прибрали з гри, – доводилося говорити пошепки, але мої слова справили приголомшливе враження.

Сусід по тілу довго мовчав, і навіть здалось, що я почув його стогін…

– Так, – нарешті здавлено вимовив він. – Ти маєш рацію, Навагреме, і клянусь життям, Дайлен відповість за це!

Мене кортіло запитати, чиїм життям він так легко розпоряджається. І неконтрольована злість у його голосі мені не сподобалася. Нічого собі пристрасті! Тільки нещадного месника в голові не вистачало… Ех, скільки разів я проклинав свій довгий язик, якому ліньки порадитися з мізками, перш ніж щось ляпнути?

– Ти гравець, перевертню? – несподівано запитав нічний, і його тон не обіцяв нічого доброго.

– А що? – цікавість узяла верх, і замість того, щоб категорично відрізати: «Ні!», я сам почав рити собі могилу.

– На останньому ярусі лежать Рятівники. Це…

– Знаю, що це таке! Але не експериментуватиму! Один до двох, що кинджал забере мою душу, і один до трьох, що ми обидва потрапимо в нього. Мене це не влаштовує, вибач. А чим поганий варіант із Храмом Смерті?

– Тим, що він займе час. Валії немає, і ніхто не зупинить Дайлена.

– Крім, звісно, тебе? – глузливо поцікавився я.

– Моя стихія – створювати, а не руйнувати. Його магію не здолати нікому з нині живих, окрім, хіба що, Лана. Але у звичайному бою навіть правитель Дивного Лісу не зрівняється з вожаком Сім’ї.

Я вирішив не говорити, що Валі жива. Принцеса хотіла зберегти таємницю, тож тільки їй вибирати, кому відкрити секрет. Та й у тілі Малої вона не помічниця.

– Нам треба вибратися звідси.

Керьял розсміявся: