Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

***

{Рена}

– Хм, Генте, ти не подумай, я зовсім не сумніваюся в тобі, – мій тон мав на увазі протилежне, – але де ми зараз?

– Там, де немає снігу і ти не стукаєш зубами, – огризнувся гартонець.

Як я його розуміла! Це називається з вогню та в полум’я… І кого звинувачувати? Мене ж рятував… напевно. І врятував – як мінімум, від холоду. Поки ми з неймовірною швидкістю мчали вниз, я кілька разів встигла вирішити, що замерзаю остаточно. Вітер, сніг і висота – жорстоке поєднання.

І все ж я пережила незабутній спуск, тому Рех із ним, вершини позаду, долина з зеленою травичкою попереду… тобто навколо! Треба мислити позитивно, як полюбляє говорити бабуся.

Отже, що ми маємо?

Погода – хмарна, але без опадів, вітер – сильний, але теплуватий, ґрунт – кам’янистий, але без снігу і льоду… Зелень теж є, хоч і слабка – травичка, кволі кущики… Зате вона показує, що дуже скоро ми доберемося до гостинніших земель. Сподіваюся, це будуть не безкраї піски Великої пустелі з агресивними кочовими племенами, і не околиці Кривавого озера, та й в гартонські передгір’я мені потрапити не хотілося.

Хм, що залишається?

Ага, клуські степи… Ха-ха, Гартон точно краще. Взагалі-то є невелика надія потрапити у прикордоння Веллі! З іншого боку, тоді я буду, так би мовити, головною, адже жоден веллійський барон добровільно не допоможе південному сусідові. Краще опинитись у країні воїнів і покластися на гостинність Гента.

Один шанс із п’яти… цікаво, що приготує доля? Ех, швидше б вийшло сонце… Соромно визнати, але я не могла навіть приблизно визначити сторони світу.

– Візьми, – гартонець простягнув мені яскраво-червоні ягоди. – Це брусниця. Кислувата, звичайно, зате хоч якась їжа. Там, за скелею, її повно.

Що таке брусниця, я знала – на ринку чого тільки не побачиш. І коли на галявині не залишилося жодної ягоди, запропонувала:

– Ходімо?

Гент підозріло на мене глянув і запитав:

– У який бік тобі хочеться піти?

В який? Чом би не в той, де виднівся пологий спуск і привітно піднімали голівки невеликі жовті квіти?

– Туди! – моя рука недбало вказала напрямок.

– Ти впевнена? – з незрозумілою наполегливістю перепитав гартонець.

Я чесно обдумала можливі варіанти. Дертися вгору не хотілося, сповзати по щебеневому схилу під жахливим кутом тим паче, а будь-яких інших шляхів видно не було. Хіба що у віддаленій частині долини проглядалося щось прийнятне, але туди поки дійдеш… Ні, я втомилась і понад усе на світі хотіла опинитися подалі звідси. Подумати тільки, деякі люди долають надзвичайно довгий шлях, аби помилуватися величною красою гір… Очі б мої їх не бачили!

– Ходімо вже!

Добре, що Гент не вмів читати думок, а то напевно образився б на невисловлене: «Поки я сама можу пересуватися».

Як не дивно, ми йшли неквапливо – так, немов чекали на когось, та ще й Гент озирався раз у раз. Наче Лан – загублена вівця, яку може з’їсти вовк. Та я б назвала його загубленим вовком!

– Тепер у цих горах з’явився новий кошмар, – задумливо мовив мій супутник, розглядаючи щось під ногами. – Даремно ми втекли. Разом завжди більше шансів на перемогу. А то й справді було щось інше. – Він сів навпочіпки і розгладив прим’яту траву. – Зовсім недавно пройшов…

Попереду біг ланцюжок напрочуд вузьких слідів.

– Який він? – несподівано для себе запитала я.

Ніколи б не подумала, що зацікавлюся зовнішністю якогось скелета!

– Як той, перший, але страшніший. Його череп не сплутати ні з чим. Чорні кістки, вогонь в очницях, ореол смерті навколо… А чому ти спитала?

«Тому що жити спокійно набридло!» – ледь не відрізала я. Дуже обнадійлива відповідь!

– Той, на горі, був трохи інший. Там їх немов два відразу виповзло…

– Мабуть, із тієї долини, – невпевнено сказав гартонець.

І якщо він має рацію, скільки ще такої гидоти вільно розгулює навколо?

– Чому бути, того не минути, – Гент спробував заспокоїти мене старою, як світ, сентенцією.

– Але до всього можна підготуватися, – сухо продовжила я.

– Про що ти?

– Вона має на увазі, що якщо вже лізти в ду… туди, куди ви прямуєте, то треба дотримуватися елементарних правил безпеки!

Прокляття, краще б Лан до Стражів так непомітно підкрадався! У них не було б жодних шансів. А лякати напівживу відьму… Нема у не-людей совісті! Серце ледь із грудей не вискочило, коли на плече лягла чиясь рука, бо ж Гент ішов попереду. Можу закластися, гартонець теж злякався. Щоправда, по ньому і не скажеш.

– Я тебе давно помітив, – трохи хизуючись, повідомив Гент біловолосому вампірові.

– Так? – глузливо перепитав той. – А я вас побачив тільки що. Який висновок?

– Ти брешеш? – припустила я, сподіваючись на ствердну відповідь.