Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
І тіло, і найстрашніший спогад.
Не розумію, як, але мої пальці зімкнулися на горлі Маргета. Клянуся, страх в його погляді, що на мить пробився крізь пелену магії, був справжнісіньким!
Потім стихли навіть прокльони Керьяла…
– Будь ласка, прокинься! – давним-давно в безтурботному минулому житті ці слова не раз вимовляв тремтячий від хвилювання ніжний голосок.
Тоді вони означали, що чергова подружка до глибини тонкої дівочої душі вражена жорстокістю свого батька-брата-дядька-друга сім’ї і обіцяє зробити все можливе, щоб полегшити сумну долю мого старанно (але найчастіше несильно і невміло) побитого тіла.
Чомусь здавалося, зараз усе буде трохи по-іншому.
– Няве, маленький мій, розплющ очі, – і Рех мене забери, якщо я раніше не чув цей тон. – Ну ж бо, малюче, прокинься… Ти сильний хлопчик, ти зможеш! Синку…
Вириватися з солодкого напівзабуття, в якому мене обіймають м’які жіночі руки, а голос, що чимось невловимо нагадує мамин, заспокійливо шепоче на вухо різні приємності, не хотілося. Навіщо? Щоб знову опинитися в похмурому підземеллі, де на одного живого тисячі мертвих? Ну ні, знайшли дурня! Надто неприваблива довкола реальність, щоб обмінювати на неї чудові міражі.
– Навагреме, або ти зараз же відповіси, або ми поміняємося місцями!
Цей голос мені зовсім не сподобався. Він погрожував? Дивна якась загроза, якщо чесно. Що такого страшного станеться, якщо я прокинуся, а він засне? Чи ми якось по-іншому можемо помінятися?..
– Дозвольте мені, пані, – взяв слово черговий невідомий. – У мене є певний… е-е-е… досвід!
– Та дайте дитині спокій! Буде навіть краще, якщо він нічого не відчує! – так-так, четвертий доброзичливець…
– Ви ще запропонуйте задушити його уві сні! – пожартував хтось п’ятий.
– А вам би хотілося повечеряти ним востаннє?
Ого, та навколо багато людей, і головна тема обговорення, як не дивно, я.
– Ні, я хотів би разом із ним пообідати вами, шановний!
– Досить! – жінка з ніжним голосом перервала перепалку. – Он інша дитина, нею займайтеся!
– Недоумкуватим магом? Спасибі, він встиг у мене погостювати.
– Так-так, нехай лежить, коли нарешті заснув.
– Хто його зачепить – на шматки порву! І тихіше! Не дай боже, прокинеться!
Скільки я не намагався знову розчинитись у блаженному забутті, галас навколо заважав навіть з думками зібратися, не кажучи вже про те, щоб дрімати. Неначе мелоський базар розшумівся! Тонкий квітковий аромат тягнеться від ельфійки біля лотка з прянощами, свіжою зеленню пахне дріада, тролі привезли «на міну» прекрасно вироблені лисячі шкурки, а навколо нічного навіть у настільки людному місці витає запах смерті…
– Не прикидайся, тут немає ворогів. – Нарешті я зрозумів, кому належить найгучніший дратівливий голос! – Ця орка занадто за тебе хвилюється. Вона хто? Поводиться як мати, але ти не схожий на напівкровку.
Орка? Мати? Всередині все похололо. Що вона тут робить? Невже теж навіщось знадобилася Дайлену? А Карран? Занора? Вони просто так не віддали б свою кохану і господиню!
Я схопився. В голові відразу ж бахнули дзвони, ноги ледь не підкосилися… Схоже, Маргет вдарив мене без поблажок на вік.
Перше, що впало в очі, – маленький райдужний світляк, який шаленою дзиґою крутився по периметру невеликого, вщент заповненого приміщення.
Дивний спосіб освітлювати темницю…
– Малюче, ти як? – Дара підвелася навшпиньки, щоб заглянути мені в очі.
– Красуня! – мрійливо зауважив Керьял, і я поспішно примружився. Не треба всяким вампірам задивлятися на мою орку!
– Няве? Няве, як ти почуваєшся?
«Помру, якщо не поцілую тебе!» – хотілося крикнути і впитись у її губи.
Мара, що трохи відпустила в Крайніх горах, знову захопила думки, і клянуся: цього разу все було набагато серйозніше.
– Маленький мій, чому ти мовчиш? – Обличчя орки опинилось так близько, що я відчував тепло її подиху.
Ще трохи – й історія малюка Ррікара закінчилася б найганебнішим чином.
– Хлопче, ти віриш у любов з першого погляду? – з дивним придихом запитав хтось поруч.
Не стверджуватиму, начебто я миттю протверезів, але якась подоба самовладання до мене повернулася. Що за жарти? Керьял, між іншим, про заміжню жінку говорить!
– Навагреме! Та що це коїться? Прокинься, нарешті, і скажи цій красуні, що з тобою все гаразд! Якщо вона і далі так дивитиметься, то я… я… І чого вона панькається з тобою як із немовлям?
Ех, від нічного іноді буває поміч! І каже він часто розумні речі, треба тільки прислухатись і вловити підтекст.
Отже, все стало на свої місця. Перше – це не любов, а лише прокляття. Друге – зараз материнські почуття орки спрямовані не тільки на мене, а й на вампіра, тому віддача подвійна. І третє – Керьял має побачити, що, на відміну від нього, я контролюю себе в будь-яких ситуаціях! Досвід, як-не-як, є.
– Даро, зі мною все гаразд, – голос майже не тремтів. – А де ми? І де Карран? Хто це навколо? – питання посипалися з мене як пшоно з порваного мішка.
– Цікавий хлопчина, – перш ніж орка встигла сказати хоч слово, в нашу розмову вклинився сам Дайлен. – Не знав, що перевертні звуть батьків на ім’я.
Мене аж пересмикнуло. Яке він має право втручатися? Це з його вини… що?!
Дайлен?!
Якого Реха він робить серед своїх жертв?
– Хлопче, поки ти відпочивав, розстановка сил злегка змінилася, – надумав просвітити мене Керьял. – І, повір, затія Дайлена була безневинною витівкою у порівнянні з тим, що тепер загрожує нашому світу!
