Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Лялечкам не можна багато думати про долю світу, бо тоді вони перетворюються на язикастих відьмочок, – звичайно, це заявив не гартонець. – Від зайвої підозрілості вуха витягуються, очі косять, та й ніс іноді повертається вбік… втім, ні, це я про надмірну самовпевненість. Рено, ти всерйоз вважаєш, що Страж міг усе вигадати?

«По-твоєму, у нього проблеми з уявою?» – хотілося відрізати мені, але слова Лана наштовхнули мене на настільки неймовірну думку, що я ледь не затисла рот руками.

Ні, в те, що скелет обманює, не вірилося. Він був… не знаю! Я йому в душу не заглядала! Але Страж не брехав, і я це відчувала. Такий дар нашого сімейства – відчувати! Бабуся могла з першого погляду визначити, чи чесний клієнт, мамі потрібно хоча б привітатися… А мені, здається, вдавалося вловити правду.

Я точно знала, що можу довіритися Генту. Що Малоя приховала дещо важливе в своїй розповіді. Що Дайлен любив Валію як дочку, і її життя було для нього важливішим за амбіції. І що розв’язність правителя Старилісу – давно і міцно приклеєна маска, за якою дуже легко приховувати справжні почуття і наміри.

– Я вірю Стражу. – Червоні очниці вдячно спалахнуло. – І трошки вірю в збіги. Тим паче, його теж могли обдурити, правда ж? І тебе! Шукати Арголіна в підземному світі мені порадив якийсь гном, але ти про це не знав! А в Жатград ми пішли за тобою!

Лану мої припущення не сподобалися. Ба більше, він вперше глянув на мене серйозно, без звичайної посмішки і поблажливості.

– Крихітко, що за дивні думки? Вважаєш, ти настільки мене зачарувала, що змусила організувати викрадення? Чи ти думаєш, нібито мені подобається з вами панькатися? Чи я тепер працюю на побігеньках у Дайлена? А, може, саме гномів мені не вистачало для повного щастя?

– Твоя правда! – Я ще не могла зв’язно висловити ідею, проте розгадка була поруч, і вона ховалася в тираді Лана. – Просто неймовірно, як мені раніше це не спало на думку! Ще в селі ельфів, коли Гент відмовлявся брати мене з собою… Я тоді здивувалася, де ж чоловіча солідарність?

– Рено! – перервав гартонець. – Не говори нісенітниць! Лан завжди допомагав нам, і…

– Саме так! – мені не терпілося закінчити промову. – Тільки його допомога трохи не така, як зазвичай буває у правителів. Уяви, Генте, себе на місці… ну, скажімо, короля Геданіота. У тебе є влада і безліч агентів, у тому числі за кордоном. Тепер питання: як би ти вчинив, щоб знайти людину? І як би ти шукав душу? Нехай у Дивному Лісі живуть не-люди, але це – держава, вона не може обійтися без особливих служб, а її правитель не може роз’їжджати Рех знає де без зв’язку зі столицею.

– Моя країна не розпалась за п’ятдесят років моєї відсутності, нічого їй не зробиться і за якийсь тиждень, – підморгнув Лан. – Хоча версія цікава, продовжуй.

– Дайлен затіяв якусь гру, в якій почав програвати, і попросив про допомогу, але не розкрив усі карти. Ти від самого початку прямував у Пустку, так? І підтримав Гента, коли той хотів залишити мене в ельфійському селі. А потім сталося щось, що змусило тебе вважати, начебто від мого існування залежить дещо важливе. Зауваж, я не кажу, що причина – мої особисті якості. Річ у крові відьми, так? Тому мене виманили з дому Сім’ї в Мелосі підробленою запискою, та я врятувалась завдяки перевертню! Ти злякався, що це повториться. Ти не міг допустити, щоб я опинилася… де, Лане? Кому я була потрібна настільки сильно?

На моє плече опустилась важка рука.

– Рено, послухай…

Порив вітру перетворив тихі слова гартонця на стогін. Мені стало по-справжньому страшно. Якщо він знав, але мовчав, то все набагато гірше, ніж я припускала.

– Не час говорити про це, – голос правителя Старилісу був напружений. – Клянуся, завтра опівдні ти дізнаєшся все. Згодна, лялечко, чи цікавість сильніша?

Його награна веселість посилила мої підозри. Завтра? Залишилося менше доби… Занадто довго! Я відкрила рот, щоб категорично вимагати пояснень, але раптом зрозуміла – мені зовсім не хочеться почути правду. Принаймні зараз.

– Генте? – Гартонець зняв руку. – Ні, я не про те… Гей, це не дозвіл мене обіймати! Пообіцяй ти, гаразд? Пообіцяй, що завтра опівдні ми вип’ємо вина і поговоримо. Пам’ятаєш?

Мить – і він стояв переді мною.

– Пам’ятаєш? – наполегливо повторила я.

Гент повільно кивнув, не зводячи з мене очей.

– Пам’ятаю. І обіцяю. Хіба я можу обдурити свою відьму?