Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

***

{Рена}

– Сонце зайшло…

Клац.

– Так тихо… І вітер…

Клац.

– Навіть хвиль не чути…

Клац.

– До півночі довго…

Клац-клац.

– Я повинна щось зробити.

Клац-клац.

– Знаєш, одного разу я спробувала створити перехід до брата, але у мене нічого не вийшло…

Клац.

– Може хоч хтось відповісти, чи я тільки з мерцем говорю?!

Довгий кіготь Стража пройшовся піщаним берегом, виводячи: «Я не мертвий». Мені стало соромно. Справді, хіба він винен, що ні Гент, ні Лан мене не слухають?

– Вибач.

Клац.

– Припини!

Сподіваюся, відповіддю була усмішка. Чи оскал?

«Немає сил чекати, відьмо?» – сильний вітер засипав слова швидше ніж Страж писав фразу.

Я кивнула. Мене мучило дивне передчуття… Наче відбувалося щось, чому ми могли б перешкодити. Зараз! Тільки зараз, хоч до півночі залишилося недовго.

«Ти маєш вирішувати сама», – Шерван немов висловлював вголос мої думки.

«Маєш… сама…» – з кожною миттю ці слова ставали більш значущими.

– Я ніколи не була в усипальниці, – останній сумнів.

– І ніколи не будеш, – тихо вимовив Гент.

«Бачиш? Він не розуміє, як важливо допомагати. Краще запобігати, ніж оплакувати. Ціле місто…» – Страж підштовхував мене до авантюри, але я дивилася на пісок і відчувала, що пропускаю щось важливе. Мені слід було зрозуміти, що саме… Якби хтось міг підказати…

Підказати? Мене осінило. Ще вчора я б ніколи не зробила цього! Ніколи не визнала б, що не здатна з чимось впоратися. А зараз мені раптом страшенно захотілося перекласти відповідальність на чужі плечі.

Легкий запах нарцисів – улюблених квітів бабусі, шелест маминих блакитних фіранок, світляк у рожевому абажурі, стара картина на стіні… Я на власні очі бачила наш дім, але не могла його відчути. Невже не вистачало сил? Вицвіла фарба на стінах, розмальований портрет Його Величності, очманілі очі сторожа… ага, в школу заглянути вдалося. Тоді в чому річ?

Я спробувала ще раз. Стоси книг біля стіни, покривало з крилатим конем, зламана засувка на вікні… і нічого! Ніби я подорожувала в спогадах. Або?.. Неможливо! Але гартонець надто старанно щось від мене приховував.

Та ні, наш будинок не міг зникнути!

І Лан носився зі мною як із кришталевою вазою…

– Генте, слухай, – мені вдавалося говорити майже спокійно, – хочу про дещо запитати. Таке, дрібниці. Коли ти дізнався, що я – остання відьма?

– Рено… – Його сумні очі говорили краще за слова.

– Коли, Генте?

– Тої ночі, коли ми шукали тебе по всьому Мелосу.

– А ти, Лане? Ти знав ще в селі ельфів, правда?

– Рено…

Підозрюю, треба було готуватися до величезної порції співчуття і каяття. Але я не збиралася слухати красиві фрази про життя, смерть і обов’язок. Мені лише хотілося, щоб здогад був помилковим! Щоб біль пішов… І сині очі не дивилися так приречено, ніби це Гент в одну мить втратив усю сім’ю.

– Що з ними сталося? – мій голос немов належав комусь іншому.

– Переміщення. Твій дім був захищений від будь-яких загроз, тож його вночі перемістили в Світ Тварюк. Будинки інших відьом теж.

– Що?! – Я не вірила своїм вухам. – Вони живі?! То якого Реха ви мене лякаєте?

– Звідти не можна повернутися, – з легким подивом пояснив Лан. – Нікому. Навіть таким, як ти.

– Але вони живі!

– Ти ніколи їх не побачиш, – продовжив думку біловолосого Гент. – І не дізнаєшся, що з ними.

Я розсміялась. Як їм пояснити, що головне – життя, а не відстань? Пам’ять, а не розлука? Надія, а не розбите серце?

Так, моя сім’я дуже далеко! Там, звідки не можна повернутися. Світ Тварюк створили Перші маги, і вони добряче подбали, щоб навіть відьми були безсилі перед невидимою стіною, що оточувала величезний материк у західній півкулі. Але рідні живі!

Я ні на мить не сумнівалась: одного разу ми знову побачимося. Можливо, для цього мені доведеться змінити місце проживання… Хоча навряд чи батьки хотіли б цього. Їм більше припало б до душі… Ой, мріятиму пізніше!

– Ти – остання відьма, і зобов’язана відродити свою расу.

У сенсі – плодитися доти, доки у якогось нащадка не відкриється дар? Краще б Лан не казав цих слів! У мене перед очима відразу ж виникли «Головні правила поведінки для благочестивої пані», і нічого доброго таке видіння не віщувало. Принаймні досі моя реакція на творіння веллійських знавців благопристойності була непередбачуваною.