Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Звісно, нічого у нього не вийшло.

– Припини, Арголіне, це робиться не так. – От не думав, що вожак Сім’ї повчатиме безцеремонного підлітка. – Куди тобі?

Його Високість запитально глянув на мене.

– В Храм…

– В усипальницю, бовдуре! – подав голос Керьял. – Ти про мене вже забув?

– Тобто в усипальницю, – швидко виправився я.

– То нам по дорозі, – вирішив Дайлен.

Сходило сонце, висвітлюючи істот, що копошилися в піску. Я раптом зрозумів, що зовсім втратив лік часу і не здивувався б, побачивши вечір.

«А як же Дара?» – це питання крутилось у мене на язику доти, доки вона не опинилася поруч.

Краще б на її місці була розлючена тигриця!

– Ти не Ррікар, – ні краплі колишньої дружелюбності, холод у голосі і пронизливий погляд блискучих очей, через які я колись втрачав голову. – Не можу звинувачувати тебе за власну сліпоту… Відповідай: Карран брав участь в обмані? Скажи правду, ким би ти не був! Поклянись!

Мені стало сумно. Її любов пішла – і моя зникла, як міраж. Яке полегшення… і як шкода! Цікаво, чи вдасться коли-небудь знову це відчути? Сумніваюся…

Кажуть, клятвопорушники прибирають відхожі місця у світі Смерті, проте я не міг вчинити інакше. Карран врятував мені життя, і не йому розплачуватися за це.

– Ти не знаєш свого чоловіка? – голос звучав абсолютно природно, хіба що злегка тремтів. – Він би мені голову відразу відірвав! Клянуся, Карран нічого не знав. Але, погодься, я був непоганим сином! Сподіваюся, ви обидва коли-небудь мені пробачите.

Вона мовчки відвернулася.

– Пора, Навагреме. – Арголін потягнув мене до нічного. – Пора.

І світ закрутився, змінюючи обриси, щоб суха глина перетворилася на кам’яні сходи в усипальницю.

Дайлен навіть не поцікавився, що мені треба у священному місці нічних, лише прибрав Стражів від входу і порадив не потикатися на нижні рівні. Я кивнув і ступив у царство вічного сну. Тепер, коли смерть не стояла біля виходу, тут було не настільки й похмуро, хоча звідусіль віяло холодом і порожнечею.

– Ти ж не збираєшся допомагати гномам? – Його Високість намагався заглянути в кожну щілину. – Ці дрібні бридкі створіння не варті нашої уваги!

Захотілося дати йому запотиличник, однак я подолав спокусу. Як-не-як, імператорському сину без зарозумілості не обійтися, та й спрямована вона не на мене. І, до того ж, останнім часом жителі підземного світу вже не здавалися мені працьовитими бджілками печер.

– Через одну таку дрібну і бридку ти зовсім недавно аж плакав.

– Не плакав! Навіщо ми сюди прийшли? Хочемо когось викрасти? Тут легко сховатися!

Ця ідея захопила уяву принца, і він грався в хованки, поки я не витягнув тіло Керьяла і не попрямував до виходу.

Позаду пролунало обурене виття, на сходах почувся швидкий тупіт і сопіння, потім на мене обрушився потік невдоволення, що викривало мою злочинницьку сутність, яка посміла залишити спадкоємця Веллі в настільки жахливому місці. Якби не труп із білим волоссям на моєму плечі, Арголін напевно перейшов би до активних дій – в його руках швидко росла блискуча куля, і, припускаю, саме мені треба було випробувати дію магічної штуковини.

Тягти чиєсь тіло і водночас поглядати на роздратованого підлітка – не найзручніше заняття. Хтозна, чи не вирішить ображений хлопчисько, що задоволення від маленької помсти варте того, аби порушити спокій нічного? Тим паче, цей нічний висить вниз головою, як мішок із зерном.

– Навагреме? – дивно, в голосі принца не було погрози. – Навагреме, де ти його взяв? – Вогняна куля зменшилася до розмірів великого яблука і розлетілася синіми бризками.

– В труні. – Тепер у мене було завдання вписатися разом зі своєю ношею в арку. – Ми ж із усипальниці вийшли! – Вітер жбурнув у обличчя довгу полу білого вбрання Керьяла. – У-у-у, ненавиджу!

– Навагреме? – Принишклий Арголін дріботів поруч. – Хто його вбив?

– Та ніхто. Він сам, так би мовити, тимчасово вбився. – Мені ще було невтямки, навіщо Його Високості мало кому відомий нічний із Крайніх гір.

– Значить, він… Що це?!

Я почув позаду швидко наростаючий шум і про всяк випадок притиснувся спиною до поручня кам’яних сходів. Принц із очима на пів обличчя приєднався до мене.

Ми вчасно очистили шлях.

Створювалося враження, що усипальниця впаде під натиском тисяч міцних тіл, власники яких бажали скоріше втекти з ув’язнення. Добре, що арка пропускала лише трьох-чотирьох малюків за раз, а то їхній потік зніс би нас, незважаючи на всі зусилля. Щоправда, арка начебто починала тремтіти…

– Тримайся за мене! – Арголін немов тільки й чекав запрошення, щоб кліщами вчепитися в мою руку. – Треба спуститися, перш ніж вони проб’ють ширший вихід!

Сяк-так подолавши останні сходинки, ми звернули вбік і опустилися на землю.

– Скільки їх там? – захоплено запитав Його Високість. – Тисяча, не менше.

– Тисяч п’ять-сім, – авторитетно підказав Керьял, і я повторив уголос його відповідь.