Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Прокляття, у не-людей воістину не-людська витримка! Він навіть бровою не повів, лише його очі трохи примружилися і на мить спалахнули, як два світляки.

– Справді? – Так, шановний повелителю Лісу, голосом ти володієш гірше ніж обличчям. – Тоді у мене теж гарна новина, від Дайлена дізнався. Відгадай загадку, відьмо: хто з тієї групи твій брат? Одна маленька підказка – труп не в грі.

Напевно, я мала відчути цілу гаму почуттів, починаючи від неймовірного полегшення і закінчуючи слізливою вдячністю тому, хто приніс чудову звістку. Найімовірніше, Гремнава так і вчинила б… А відьма Рена, крім радості від зустрічі, відчула пекучу образу на Його Величність Випадок, тому що мріяла почути ті слова зовсім від іншого чоловіка…

І я хотіла, щоб Няв почав розповідати про свої пригоди прямо зараз!

А коли сонце підходило до зеніту, я стояла біля входу в Храм Смерті, перекидаючись із Валією, яка повернула справжнє ім’я, буденними фразами.

Дайлен із Ланом пішли вирішувати дуже важливі, невідкладні і, схоже, нікому, крім них самих, не потрібні справи. Як на мене, їм було ніяково.

Першому – тому що за його самовпевненість заплатили близькі йому люди. А другий не витримав погляду жінки, яка сказала: «Я пів століття носила траур за тобою і робила дурниці від туги, а ти п’ятнадцять років після повернення не міг заглянути в Мелос, щоб привітатися. Тепер зрозуміло – моя любов для тебе нічого не значить… Невже так складно було визнати це раніше? Я б не розмовляла з тобою кілька років, зате не страждала б кілька століть!», і створила портал у Храмові землі.

– Пані Валіє?

Ми з вампіркою одночасно повернули голови до того, хто заговорив. У мене перехопило подих. Він був занадто схожий… ой, що казати, він був точною копією правителя Старилісу! Тільки очі залишалися звичайними, та й колір шкіри видавав нічного.

– Коли він лежав трупом, то здавався іншим, – тихо пробурмотіла я.

– А коли він, нарешті, купить нормальний одяг, пострижеться і перефарбуватися, сам Дайлен його не впізнає! – настільки ж тихо відповіла Принцеса Ночі. – Мене звуть Валі, чи ти забув, Келе? – звісно, останнє адресувалося не мені.

Няв (як же незвично звертатися до брата і бачити на його місці головоріза з тижневою щетиною і величезними кулаками… а ще він не встиг позбутися «спіднички»!) легким стусаном відправив Керьяла ближче до Валії і наостанок пробасив:

– Бачиш, копії вже не в ціні!

Обидва адресати з надмірним подивом перепитали:

– Що?

Ми з братом одночасно повернулись до них спиною. Далі – не наша турбота!

– Як тобі, Рено? – Навагрем вказав на себе. – Краще ніж привид?

– Сподіваюся, твоя зубаста усмішка не насниться мені вночі, – по старій пам’яті відрубала я і пошкодувала про свої слова. – Вибач, недобре так думати про єдиного родича в цьому світі. Ти ж знаєш, так?..

– До речі, про родичів, – повільно вимовив він, – мені одна спадкова пташка нащебетала, нібито в нашій родині недавно було поповнення… Тобі про це нічого не відомо, сестричко?

А чого я очікувала? Що Арголін вперше в житті проявить делікатність і дасть змогу мені самій неквапливо роз’яснити братові ситуацію? Ха-ха! Та Його Високість, без сумніву, ще й прибрехав для ефекту! І тепер у Нява з’явилася чудова тема для кепкування.

– Чи не замало отрути в такому цікавому питанні? – я нарешті впізнала свого уїдливого братика.

– Це не питання, а щось наче передмова. Тебе дехто чекає в Храмі… І пообіцяй мені одну річ, гаразд? Перед тим, як почнеш відривати йому голову, поклич мене подивитись на це! Удачі, Рено. – Цого разу усмішка з чотирма іклами зовсім не лякала. – Ха-ха, Гартону теж потрібні «Жилетки»!

Храм Смерті… Володіння Реха, що відав душами померлих… Кажуть, бог часто проводить час серед простих смертних, але мало хто може похвалитися тим, що впізнав його.

Головним надбанням цього святилища було Дзеркало Таємниці – древній артефакт, могутність якого не менша ніж Трону Влади з Храму Слави або Озера Очищення з Храму Життя. Дзеркало, що відображало таємниці душі… Я б нізащо не хотіла опинитися перед ним!

Храм нагадував величезний склеп із чорного каменю. Вхід замикали масивні залізні двері, на даху розправляв крила мармуровий стерв’ятник.

– Страшнувато дізнаватися свої секрети, чи не так? – Життєрадісно посміхнувся дідок в одязі, який носили тутешні жерці, й відчинив переді мною важкі стулки. – Але той, хто наважується показати, що у нього на серці, заслуговує, щонайменше, уваги.

«А той, хто хоче дізнатися чийсь головний секрет?» – просилося на язик, однак я лише вдячно усміхнулася, переступаючи невисокий поріг.

І відразу ж побачила Дзеркало – відполіровану плиту з чорного каменю в золотій оправі. Це творіння невідомих майстрів вінчав прозорий череп, інкрустований дорогоцінним камінням – двома рубінами в очницях і трикутним смарагдом у лобі. Неяскраве світло двох світильників, що стояли трохи осторонь, висвітлювало тільки оправу й губилось у дзеркалі.

Величне місце… Проте я б не хотіла тут розмовляти з гартонцем.

– Пам’ятаєш, я обіцяв? – Він з’явився з тіні, одягнений у нову сорочку і тому немов незнайомий. А, може, і не тому… – Вже полудень.