Танок драконів - Джордж Мартін

Цибулевий лицар не забув останніх слів Ваймана Мандерлі, звернених до нього. «Заберіть цю істоту у Вовче Лігво,— наказав тлустий лорд,— і відрубайте голову і руки. Я і шматочка не зможу проковтнути, поки не побачу голову цього контрабандиста на палі, з цибулиною між отих брехливих зубів». Щоночі Давос засинав з цими словами в голові та щоранку з ними прокидався. А якщо раптом забував, Гарт залюбки йому нагадував. Приходячи зранку, він завжди починав так: «Ось каша для мерця»,— а ввечері закінчував так: «Загаси свічку, мерче».

Одного разу Гарт приніс своїх «леді», щоб познайомити з мерцем. «Хвойда непоказна,— промовив він, пестячи холодну чавунну ломаку,— та коли я розжарю її до червоного й торкнуся нею твого прутня, ти мамцю почнеш кликати. А ось моя Леді Лу. Це вона відрубає тобі голову і руки, коли накаже лорд Вайман». Давос у житті не бачив більшої сокири, а тим паче гострішої. Інші тюремники казали, що Гарт цілі дні її гострить. «Я не благатиму пощадку»,— вирішив Давос. Він піде на смерть як лицар, попросить тільки, щоб йому спершу відрубали голову, а потім уже руки. Навіть Гарт не такий жорстокий, щоб йому в цьому відмовити, сподівався Давос.

Крізь двері пробивалися слабкі, приглушені звуки. Підвівшись, Давос почав міряти кроками камеру. Як на в’язничне мешкання, вона була велика й доволі зручна. Він підозрював, що колись тут була спальня якогось лордійчука. Камера була утричі більша за його каюту на «Чорній чайці», ба навіть більша за каюту Саладора Саана на «Валірійці». Й хоча єдине вікно заклали цеглою багато років тому, на одній зі стін і досі залишався коминок, де міг би поміститися казан, а ще тут у кутовому закапелку був справжній виходок. Дощана підлога була пожолоблена й потріскана, і матрац тхнув цвіллю, та всі ці незручності — ніщо порівняно з тим, чого Давос очікує далі.

Харчування теж його здивувало. Замість ріденької вівсянки, черствого хліба і гнилого м’яса, якими зазвичай годують у підземеллях, тюремники приносили Давосові свіжу рибу, теплий хліб, присмачену прянощами баранину, ріпу, моркву й навіть крабів. Гартові це геть не подобалося. «Мерці не повинні їсти краще за живих»,— неодноразово нарікав він. Давосові дали хутро, щоб грітися ночами, дрова для коминка, чистий одяг, масну лойову свічку. Коли він попросив папір, перо й чорнило, наступного дня Тері все приніс. Коли ж він попросив якусь читанку, Тері з’явився з «Семикутною зіркою».

Та хай яка зручна, а камера лишається камерою. Стіни тут були з суцільних кам’яних брил такої товщини, що не пробивалося ні звуку з зовнішнього світу. Дубові двері були окуті залізом, і тюремники завжди замикали їх на засув. Зі стелі звисали чотири важкі залізні ланцюги з кайданами в очікуванні дня, коли лорд Мандерлі вирішить прикувати Давоса й віддати Хвойді. «Може, цей день саме сьогодні. Може, коли наступного разу Гарт відчинить двері, то принесе зовсім не кашу».

У животі бурчало: це певний знак, що ранок проминає, а їжі так і не принесли. «Найгірше — не сама смерть, а не знати, коли помреш і як». У свої пачкарські часи він бачив зсередини кілька в’язниць і підземель, але там він сидів у камері з іншими в’язнями, тож завжди було з ким потеревенити, поділитися страхами і надіями. Тут не так. Якщо не рахувати тюремників, усе Вовче Лігво було до послуг одного Давоса Сіворта.

Він знав, що попід замком є справжні підземелля — темниці, камери тортур і сирі ями, де в пітьмі шкребуться велетенські чорні пацюки. Тюремники казали, що зараз там ніхто не сидить. «Тут нікого, крім нас, Цибулевий»,— повідомив йому сер Бартимус. Це був старший тюремник — блідий як мрець одноногий лицар з пошрамованим обличчям, сліпий на одне око. Коли сер Бартимус перехиляв чарчину (а сер Бартимус перехиляв чарчину переважно щодня), він любив похвалятися, як урятував лордові Вайману життя в Битві на Тризубі. Вовче Лігво — його винагорода.

До решти «нас» входив кухар, якого Давос ніколи не бачив, шестеро вартових у касарнях на першому поверсі, пара праль і двійко ключарів, які прибирали за в’язнем. Тері був молодший — десятирічний син однієї з праль. Старший був Гарт — голомозий небалакучий здоровань, який щодня носив ту саму засмальцьовану шкірянку, а похмурий вираз наче приріс йому до обличчя.

Пачкарські роки навчили Давоса інстинктивно визначати, коли людина не та, за кого себе видає. І Гарт був саме такий. У його присутності цибулевий лицар старався тримати рот на замку. З Тері й сером Бартимусом він поводився не так стримано. Дякував їм за їжу, заохочував розповідати про себе і свої стремління, ввічливо відповідав на їхні запитання й ніколи не тиснув, розпитуючи сам. Якщо у нього і з’являлися прохання, то дрібні: миска води і шматочок мила, читанка, свічки. Більшість його прохань задовольняли, за що Давос був дуже вдячний.

Жоден з цих двох не говорив ні про лорда Мандерлі, ні про короля Станіса, ні про Фреїв, однак не відмовлявся говорити про інші речі. Тері, коли підросте, мріяв піти на війну — повоювати і стати лицарем. Ще він любив нарікати на свою матір. Вона спить з двома гвардійцями, зізнався він. Вони чергують у різну зміну, тож не знають один про одного, та одного дня хтось із них усе дізнається — і проллється кров. Бувало, ввечері хлопчина навіть приносив у камеру бурдюк вина й, попиваючи разом з Давосом, розпитував його про пачкарське життя.

Сер Бартимус мало цікавився зовнішнім світом — він узагалі нічим не цікавився відтоді, як з вини коня, який лишився без вершника, втратив ногу під мейстерською пилкою. Однак йому полюбилося Вовче Лігво, тож він обожнював розповідати його довгу та криваву історію. Лігво набагато старше за Білу Гавань, розповів лицар Давосові. Його звів король Джон Старк, щоб захистити гирло Білого Ножа від морських набігів. Воно стало престолом для багатьох молодших синів, братів, дядьків та інших родичів королів на Півночі. Хтось передавав замок своїм синам чи онукам, і тоді поставала нова гілка дому Старків; найдовше протрималися Грейстарки — вони правили з Вовчого Лігва п’ять століть, поки не вирішили приєднатися до Страхфорту в заколоті проти Старків Вічнозимських.

Після їхнього занепаду замок багато