Танок драконів - Джордж Мартін

— Де ми? — запитав Давос, піднімаючись. Його слова луною полетіли в темряві.

— Це сходи під сходами. Коридор веде попід Замковими Сходами аж до Нового замку. Таємний перехід. Вас не повинні бачити, мілорде. Ви же вважаєтеся мертвим.

«Каша для мерця». Давос піднімався нагору.

Вийшли через іншу стіну, тільки ця з тамтого боку була оббита дранкою і потинькована. Опинилися в теплій і зручно обставленій кімнаті, де на підлозі лежав мирський килим, а на столі горіли свічки. Десь неподалік чулися волинки і скрипки. На стіні висіла шкура з намальованою на ній вицвілим чорнилом картою Півночі. Під картою сидів Вайман Мандерлі — велетенський лорд Білої Гавані.

— Прошу сідати.

Вдягнений лорд Мандерлі був пишно. Оксамитовий камзол м’яких синьо-зелених кольорів був на подолі, рукавах і комірі гаптований золотою ниткою. Горностаєва манта на плечі застібалася на золотий тризуб.

— Ви зголодніли?

— Ні, мілорде. Ваші тюремники добре мене годували.

— Є вино, якщо волієте випити.

— Я поговорю з вами, мілорде. Так наказав мій король. Пити з вами я не зобов’язаний.

Лорд Вайман зітхнув.

— Знаю, я повівся з вами просто ганебно. У мене були свої причини, але... будь ласка, присядьте й випийте, дуже прошу. Випийте за безпечне повернення мого сина. Вайліса, мого первістка та спадкоємця. Він удома. Оті звуки — це бенкет на його честь. У Тритонових палатах зараз їдять пироги з міногами й оленину зі смаженими каштанами. Вайнафрід танцює з Фреєм, за якого виходить. Інші Фреї піднімають тости за нашу дружбу.

Крізь музику Давос розчув багатоголосся і дзенькіт кубків і тарілок. Він не сказав нічого.

— Я щойно з-за столу,— провадив лорд Вайман.— Переїв, як завжди, а вся Біла Гавань знає, що у мене нетравлення. Сподіваюся, моїх друзів Фреїв не здивує, що я так довго сиджу у виходку... Ось,— перевернув він свій кубок.— Ви питимете, а я — ні. Сідайте. Часу мало, а сказати слід багато. Робете, вина правиці, будь ласка. Лорде Давосе, ви цього не знаєте, та ви мрець.

Наливши кубок вина, Робет Гловер простягнув його Давосові. Той узяв вино, понюхав, випив.

— Можна запитати, як я помер?

— Від сокири ката. Вашу голову й руки прикріпили над Тюленячою брамою, розвернувши так, щоб очі дивилися на гавань. Зараз ви вже добряче розклалися, хоча ми й занурювали вашу голову в смолу, перш ніж настромити на кілок. Кажуть, ворони й морські птахи повидзьобували вам очі.

Давос тривожно посовався. Дивне це відчуття — бути мертвим.

— Скажіть, мілорде, якщо ваша ласка, хто помер замість мене?

— Хіба це має значення? Ви — людина непримітна, лорде Давосе. Сподіваюся, мої слова вас не образили. Той чоловік мав шкіру й волосся такого самого кольору, як у вас, такої самої форми ніс, два дуже схожі вуха, довгу бороду, яку можна було підстригти, як у вас. Будьте певні: ми добре його обсмолили, а цибулина між зубів добряче спотворила риси його обличчя. Сер Бартимус подбав, щоб йому пальці на лівій руці вкоротили так само, як вам. Якщо вас це втішить, то був злочинець. Його смерть може принести більше добра, ніж усі його вчинки за життя. Мілорде, я не бажаю вам лиха. Злоба, з якою я обійшовся з вами у Тритонових палатах, то було чисте лицедійство, щоб потішити наших друзів Фреїв.

— Мілорду слід заробляти собі на життя лицедійством,— сказав Давос.— Грали ви і ваші люди дуже переконливо. Ваша невістка дуже щиро бажала мені смерті, а ота дівчинка...

— Вілла,— усміхнувся лорд Вайман.— Бачили, яка вона хоробра? Навіть коли я пригрозив відтяти їй язика, вона мені нагадала про борг Білої Гавані перед Старками Вічнозимськими — борг, якого за все життя не сплатити. Вілла говорила від щирого серця, як і леді Ліона. Пробачте її, якщо зможете, мілорде. Вона — недалека перестрашена жінка, а Вайліс — це усе її життя. Не з кожного чоловіка вийде королевич Еймон Лицар-Дракон або Симеон Зореокий, і не кожна жінка може поводитися так сміливо, як моя Вілла і її сестра Вайнафрід... яка все знала, однак безстрашно зіграла свою роль.

Ведучи переговори з брехунами, брехати доводиться навіть чесній людині. Я не наважувався кидати виклик Королівському Причалу, поки мій останній зацілілий син лишався там в ув’язненні. Лорд Тайвін Ланістер особисто написав мені, що Вайліс у нього. Якщо я хочу, щоб його звільнили цілим і неушкодженим, писав він, я мушу спокутувати свою зраду, здати місто, присягнути на вірність малолітньому королю на Залізному троні... та прихилити коліно перед Рузом Болтоном, хранителем Півночі. Якщо ж я відмовлюся, Вайліс помре смертю зрадника, Білу Гавань візьмуть силою і сплюндрують, а моїх підданих чекає доля Рейнів Кастамерських.

Я товстий, тож багато хто вважає мене слабким і дурним. Може, серед таких був і Тайвін Ланістер. Я відіслав йому з круком відповідь, що прихилю коліно й відчиню браму міста лише після повернення сина, не раніше. На цьому все й заглухло, а потім Тайвін помер. Відтак приїхали Фреї і привезли кості Венделя... щоб замиритися та скріпити мир шлюбом, як вони заявили, але я не збирався йти на поступки, поки не отримаю мого Вайліса цілим і неушкодженим, а вони не збиралися віддавати мені Вайліса, поки я не доведу свою відданість. Ваш приїзд дав мені змогу це зробити. Саме тому я так нечемно повівся з вами у Тритонових палатах, і саме тому зараз над Тюленячою брамою гниють голова і руки.

— Ви дуже ризикували, мілорде,— мовив Давос.— Якби Фреї розкрили ваш обман...

— Насправді я нічим не ризикував. Якби хтось із Фреїв вирішив залізти на браму, щоб зблизька роздивитися чоловіка з цибулиною між зубів, я сказав би, що це тюремники переплутали, і видав би вас, щоб задобрити Фреїв.

У Давоса по хребту пробіг дрож.

— Я зрозумів.

— Сподіваюся. У вас самого є сини, ви казали.

«Троє,— подумав Давос,— а було семеро».

— Незабаром мені вже слід буде повертатися на бенкет і піднімати тости разом з моїми друзями Фреями,— повів далі Мандерлі.— Вони за мною стежать, сер. День і ніч не спускають з мене ока й винюхують, чи не тхне десь підступом. Ви їх бачили: зарозумілого сера Джареда і його небожа Рейгара, цього самовдоволеного черв’яка, який носить драконове ім’я. За ними обома стоїть Саймонд, брязкаючи грошима. Він уже підкупив кількоро моїх слуг