Танок драконів - Джордж Мартін
Але чомусь так не виходило, а всі його удари не заподіювали ніякої шкоди. Дикун то ухилявся, то вислизав, тож Джонів меч ковзав по його плечу або руці тільки по дотичній. Незабаром Джон відчув, що повсякчас відступає, намагаючись уникнути нищівних ударів суперника і в половині випадків усе одно потрапляючи під них. Щит уже перетворився на тріски. Джон скинув його з руки. Обличчям стікав піт, від нього під шоломом пекло очі. «Він занадто дужий і занадто спритний,— збагнув Джон,— а з цим дворучним мечем має перевагу і у вазі, і в досяжності». Бій був би зовсім інакший, якби Джон бився Довгопазуром, але...
Шанс випав під час наступного Тарарахового замаху. Джон кинувся вперед, врізаючись у суперника, й вони разом полетіли на землю, сплівшись ногами. Гримнула криця об крицю. Обоє втратили мечі, качаючись по землі. Дикун врізав коліном Джонові між ноги. Джон відповів ударом броньованого кулака. Зрештою Тарарах якимсь чином опинився згори, стискаючи обіруч Джонову голову. Вдарив нею по землі, тоді підняв забороло.
— Був би в мене кинджал, ти б уже був без ока,— гарчав він, поки Кінь і Залізний Емет стягували його з грудей лорда-командувача.— Пустіть мене, кляті ворони,— ричав він.
Джон важко звівся на одне коліно. У голові гуло, в роті було повно крові. Сплюнувши, він промовив:
— Добрий бій.
— Не лести собі, вороне. Я навіть не спітнів.
— Наступного разу спітнієш,— відповів Джон.
Стражденний Ед допоміг йому зіп’ятися на ноги та розстебнув на ньому шолом. На шоломі виявилося декілька нових вм’ятин, яких там не було, коли Джон його вдягав.
— Відпустіть Тарараха.
Джон жбурнув шолома Гоп-Робіну, але той не зловив.
— Мілорде,— промовив Залізний Емет,— він вам погрожував, ми всі чули. Сказав, був би в нього кинджал...
— У нього є кинджал. Отам на поясі.
«Завжди знайдеться вояк, спритніший і дужчий за вас,— одного разу сказав сер Родрик Джонові та Робу.— Саме з ним вам і слід тренуватися, перш ніж доведеться зіткнутися з таким на полі бою».
— Лорде Сноу! — покликав тихий голос.
Розвернувшись, Джон побачив під розбитою аркою Клайдаса з пергаментом у руці.
— Від Станіса? — Джон сподівався на звістку від короля. Він знав, що Нічна варта ні на чиєму боці, тож йому має бути байдуже, який саме король вийде переможцем, однак чомусь було небайдуже.— Це з Пущанського Насипу?
— Ні, мілорде,— простягнув йому пергамент Клайдас. Той був туго скручений і запечатаний ґудзичком твердого рожевого воску. «Тільки Страхфорт використовує рожевий віск на печатках». Джон стягнув латну рукавицю, узяв листа і зламав печатку. Побачивши підпис, він забув про лупку, якої йому задав Тарарах.
«Ремсі Болтон, лорд Вічнозимський»,— писалося величезним гострим почерком. Коли Джон провів по літерах великим пальцем, коричневе чорнило почало злущуватися. Під Болтоновим підписом стояли підписи й печатки лорда Дастіна, леді Сервин і чотирьох Рисвелів. Ще одна рука грубо намалювала велета дому Амберів.
— Можна поцікавитися, що там пишеться, мілорде? — запитав Залізний Емет.
Джон не мав причин щось від нього приховувати.
— Кейлінський Рів уже взяли. Вздовж королівського гостинцю на стовпах прицвяхували облуплені трупи залізних. Руз Болтон скликає всіх вірних лордів у Кургантон, щоб підтвердити свою відданість Залізному трону й відсвяткувати весілля Болтонового сина з...
На мить його серце зупинилося. «Ні, це неможливо. Вона загинула на Королівському Причалі разом з батьком».
— Лорде Сноу? — Клайдас придивився до нього своїми каламутними почервонілими очима.— Вам... недобре? Ви наче...
— Він бере шлюб з Арією Старк. Моєю меншою сестричкою.
В ту мить Джон майже навіч бачив її — самі бабкуваті коліна й гострі лікті, брудне личко і сплутане волосся. Понад усякий сумнів, личко вмиють, а волосся розчешуть, але Джон не міг уявити Арію ні у весільній сукні, ні в ліжку Ремсі Болтона. «Хай як їй буде страшно, вона цього не покаже. Якщо він спробує її торкнутися, вона буде відбиватися».
— Ваша сестричка,— промовив Залізний Емет,— скільки їй...
«Було б одинадцять,— подумав Джон.— Ще зовсім дитина».
— Нема в мене сестри. Тільки брати. Тільки ви.
Джон знав: такі слова потішили б леді Кетлін. Але від цього вимовляти їх було не легше. Пальці його стиснули пергамент. «Якби ж то я з такою самою легкістю міг стиснути горло Ремсі Болтона!»
Клайдас прокашлявся.
— Відповідь буде?
Похитавши головою, Джон пішов геть.
До вечора синці, яких наставив йому Тарарах, були вже фіолетові.
— Перш ніж зійти, вони ще пожовтіють,— мовив Джон до Мормонтового крука.— Буду мертвотно-блідий, як кістяний лорд.
— Блідий,— погодився птах.— Блідий, блідий.
Знадвору слабко долинали голоси, але слів було не розібрати. «Так наче вони за тисячу льє звідси». То леді Мелісандра зібрала своїх послідовників біля священного вогнища. Щовечора перед смерком червона жінка виводила їх на сутінкову молитву, де вони просили червоного бога допомогти їм пережити пітьму. «Ніч-бо темна і повна жахіть». Оскільки Станіс з більшістю вояків королеви поїхав, її паства значно зменшилася: півсотні вільних людей з Кротівки, жменька гвардійців, яких їй залишив король, дюжина чорних братів, які прийняли червоного бога.
Джон почувався закостенілим, як шістдесятирічний дід. «Попереду жахливі сни,— подумав він,— і докори сумління». Подумки він раз у раз повертався до Арії. «Я нічим не можу їй допомогти. Промовивши обітницю, я зрікся кревних родичів. Якби хтось із моїх хлопців сказав мені, що його сестра в небезпеці, я б відповів, що це не його турбота». Відтоді як чоловік вимовив обітницю, у нього в жилах біжить чорна кров. «Чорна, як серце байстрюка». Колись давно Джон попросив Мікена викувати для Арії меча — то був бравський клинок, маленький, щоб лягав їй у руку. Голка. Цікаво, чи він і досі в неї. «Штрикай гострим кінцем»,— сказав їй тоді Джон, та якщо вона спробує штрикнути Байстрюка, може накласти головою.
— Сноу,— буркнув крук лорда Мормонта.— Сноу, Сноу.
Джон більше не міг витримати.
Привид сидів під порогом і гриз яловичу кістку, щоб дістатися до мозку.
— Коли це ти повернувся?
Деривовк зіп’явся на лапи, покинувши кістку, і рушив за Джоном.
З цього боку під вхідними дверима стояли Маллі й Кегз, спираючись на списи.
— Лютий холод надворі, м’лорде,— попередив Маллі, промовляючи в свою сплутану ясно-руду бороду.— Вас довго