Танок драконів - Джордж Мартін
«А де мені взяти цих людей?» Джон відіслав до кожного з них по десять дикунів з Кротівки: переважно зелених хлопчаків, а з дорослих — старих, поранених і слабих, які, однак, могли виконувати деяку роботу. Ні Пайкові, ні Малістерові це не сподобалося, й вони у відповідь писали тільки скарги. «Просячи людей, я мав на увазі вояків Нічної варти, навчених і дисциплінованих, у чиїй відданості я не маю підстав сумніватися»,— писав сер Деніс. Котер Пайк висловився відвертіше. «Можу їх повісити на Стіні як застереження іншим дикунам, щоб трималися подалі, бо іншого застосування їм не бачу,— писав за нього мейстер Гармун.— Я б таким людям не довірив виносити свій нічний горщик, та й десятьох не достатньо».
Залізна клітка спускалася до довгому ланцюзі, порипуючи і побрязкуючи, поки нарешті з поштовхом не зупинилася за фут від землі біля підніжжя Стіни. Стражденний Ед відчинив двері та стрибнув униз, чоботами пробивши підмерзлий сніг. Джон вискочив за ним.
Біля зброярні Залізний Емет досі муштрував у дворі своїх підопічних. Пісня криці пробудила в Джонові жадання. Вона йому нагадала про набагато тепліші та простіші дні, коли він хлопчиком у Вічнозимі схрещував клинки з Робом під пильним оком сера Родрика Касселя. Сера Родрика теж уже нема — його убив Теон Перекинчик зі своїми залізними, коли той спробував відбити Вічнозим. Велика кріпость дому Старків перетворилася на випалену пустку. «Всі мої спогади отруйні».
Щойно Залізний Емет побачив Джона, то підніс руку, і бій зупинився.
— Лорде-командувачу! Чим можемо служити?
— Дайте мені своїх трьох найкращих.
Емет широко всміхнувся.
— Аррон. Емрик. Джейс.
Кінь і Гоп-Робін принесли лордові-командувачу стьобану підкладку разом з кольчугою, під яку вона вдягається, а ще поножі, латний комір і напівшолом. На ліву руку — чорний щит, облямований залізом, у праву руку — тупий меч. Майже новий меч сріблясто-сіро зблискував у світанковому світлі. «Один з останніх, які вийшли з Доналової кузні. Шкода, що сам Донал не дожив і не нагострив його». Клинок був коротший, ніж Довгопазур, зате з простої криці, а отже, тяжчий. Удари будуть повільніші.
— Згодиться,— мовив Джон і обернувся до суперників.— Починаймо.
— Хто перший? — запитав Аррон.
— Усі троє. Зразу.
— Троє на одного? — не міг повірити Джейс.— Це нечесно.
Він був з останньої партії Конві, шевчук з Білого острова. Можливо, це все і пояснювало.
— Щира правда. Підійди.
Коли хлопець наблизився, Джон збоку рубонув його по голові, збиваючи з ніг. За мить уже хлопець лежав, на грудях у нього стояв чобіт, а кінчик леза впирався в горло.
— На війні все нечесно,— Мовив до хлопця Джон.— Тепер двоє проти одного, бо ти вже труп.
Почувши хрускіт ріні, він зрозумів, що близнята нападають. «З цих двох ще вийдуть розвідники». Він крутнувся, краєм щита блокуючи Арронів удар і переймаючи Емриків удар мечем.
— Це не списи,— крикнув він.— Підходьте ближче.
І кинувся в атаку, показуючи хлопцям, як це робиться. Перший Емрик. Джон націлився йому на голову й на плечі — рубонув з правого боку, з лівого, знову з правого. Хлопець, затуляючись щитом, незграбно спробував завдати удару у відповідь. Джон гримнув власним щитом у щит Емрика та звалив хлопця на землю ударом у литку... і дуже вчасно, бо на нього вже наскочив Аррон — меч хлопця з хрускотом врізався йому ззаду в стегно, і Джон упав на одне коліно. «Синець лишиться». Наступний удар він перехопив щитом, а відтак знову скочив на ноги й погнав Аррона через двір. «А він меткий,— думав Джон; мечі поцілувалися двічі, тричі,— тільки м’язи слід наростити». Побачивши полегшення в Арронових очах, він збагнув, що Емрик уже позаду. Крутнувшись, він рубонув його ззаду по плечах, аж Емрик полетів на брата. На той час і Джейс уже зіп’явся на ноги, тож Джон знову збив його на землю.
— Терпіти не можу, коли мерці повстають. Ти так само почуватимешся, коли зустрінешся з блідавцем.
Відступивши, він опустив меча.
— Великий ворон скубе менших,— проричав голос позаду нього,— та вистане в нього снаги поборотися зі справжнім чоловіком?
До муру прихилився Тарарах. Запалі щоки поросли жорсткою щетиною, а ріденький каштановий чуб здуло вітром на маленькі жовті очиці.
— Не лести собі, я тебе розчарую,— мовив Джон.
— Ага, а я тебе розчавлю.
— Не того дикуна спалив Станіс.
— Е ні,— вишкірив Тарарах повний рот коричневих поламаних зубів.— Він спалив того, кого і мав спалити на очах цілого світу. Всі ми робимо, що мусимо, Сноу. Навіть королі.
— Емете, підшукайте йому якісь лати, щоб був у криці, а не в старому кісті.
Вбраний у кольчугу й кірасу, кістяний лорд наче випростався. Він здавався навіть вищим, а плечі виявилися ширшими й міцнішими, ніж Джон очікував. «Це все через обладунки,— сказав собі Джон.— Навіть Сем, з ніг до голови вдягнений у Доналову крицю, видавався майже грізним». Дикун відмахнувся від щита, якого йому простягнув Кінь. Натомість попросив дворучного меча.
— Який солодкий звук,— промовив він, розтинаючи клинком повітря.— Підлітай ближче, Сноу. Я тобі обскубу пір’ячко.
Джон різко кинувся в атаку.
Тарарах на крок відступив, зустрівши його випад ударом, завданим обіруч. Якби Джон не підставив щита, від такого удару могла прогнутися кольчуга, поламавши йому половину ребер. На мить від сили струсу Джон втратив рівновагу, а по руці пробіг дрож. «А він б’є дужче, ніж я уявляв». Спритність суперника теж стала неприємним сюрпризом. Вони кружляли один навколо одного, обмінюючись ударами. Кістяний лорд платив Джонові його ж монетою. Взагалі-то дворучний меч має бути значно важчий у бою за Джонів півторак, але дикун вертів ним зі сліпучою швидкістю.
Жовторотики Залізного Емета на початку підбадьорювали лорда-командувача, але нестримна швидкість Тарарахової атаки дуже скоро змусила їх замовкнути. «Він так довго не витримає,— сказав собі Джон, зупиняючи черговий удар. Від сили зіткнення він крекнув. Навіть затуплений великий меч лишив тріщину на сосновому щиті й погнув залізну облямівку.— Скоро він змучиться. Повинен». Джон різонув дикуна по обличчю, але Тарарах відсмикнув голову. Рубонув по литці, але дикун спритно відстрибнув. Великий меч обрушився Джонові на плече, аж задзвенів наплічник і заніміла рука. Джон