Танок драконів - Джордж Мартін
Від того, як лорд Вайман це сказав, Давоса до кісток пронизало холодом.
— Якщо ви прагнете справедливості, мілорде, зверніть свій погляд на короля Станіса. Нема людини справедливішої.
Аж тут втрутився Робет Гловер:
— Ваша відданість робить вам честь, мілорде, але Станіс — це король ваш, не наш.
— Ваш король загинув,— нагадав їм Давос,— його закатрупили на Червоному весіллі разом із сином лорда Ваймана.
— Юний Вовк і справді загинув,— погодився Мандерлі,— але той хоробрий хлопчина був не єдиним сином лорда Едарда. Робете, приведи малого.
— Зараз, мілорде,— озвався Робет і вислизнув у двері.
Малого? Може таке бути, що один з братів Роба Старка пережив руїну Вічнозиму? Невже Мандерлі ховають у своєму замку Старкового спадкоємця? «Блудний син чи облудний син?» Давос підозрював, що Північ повстане за будь-якого... але Станіс Баратеон ніколи не матиме справи з самозванцем.
Хлопець, який зайшов у двері слідком за Робетом Гловером, Старком не був і ніколи б не зміг зійти за Старка. Він був старший за загиблих братів Юного Вовка — років чотирнадцятьох-п’ятнадцятьох, а очі видавалися ще старшими. Під сплутаним каштановим волоссям ховалося майже хиже обличчя: широкий рот, гострий ніс, трикутне підборіддя.
— Хто ти? — запитав Давос.
Хлопець поглянув на Робета Гловера.
— Він німий, але ми навчаємо його письма. Він швидко вчиться,— сказав Гловер, дістав з пояса кинджал і простягнув малому.— Напиши своє ім’я лордові Давосу.
В кімнаті не було пергаменту. Хлопець видряпав своє ім’я на дерев’яній стіні. «В...Е...К...С». Щосили тиснучи, він нашкрябав останнє «С». Закінчивши, він підкинув кинджал у повітря, зловив і захоплено задивився на свою роботу.
— Векс — залізнородний. Він був зброєносцем Теона Грейджоя. Векс був тоді у Вічнозимі,— заговорив Гловер, сідаючи.— Що саме відомо лордові Станісу про те, що трапилось у Вічнозимі?
Давос пригадав плітки, які чув.
— Вічнозим захопив колишній годованець Едарда Старка Теон Грейджой. Він убив двох Старкових молодших синів і помістив їхні голови на замкових мурах. Коли ж прийшли північани його виганяти, він узяв на мечі усіх у замку до останньої дитини, а потім його самого убив байстрюк лорда Болтона.
— Не убив,— сказав Гловер,— а взяв у полон і забрав у Страхфорт. Байстрюк лупить з нього шкіру.
Лорд Вайман кивнув.
— Ту версію, яку розповідаєте ви, ми всі чули, але в ній брехні більше, ніж родзинок у пудингу. Це Болтонів Байстрюк брав на мечі людей у Вічнозимі... тоді він називався Ремсі Сноу, поки малолітній король не зробив його Болтоном. Та й повбивав Сноу не всіх. Жінок він залишив і, зв’язавши, забрав у Страхфорт, на лови.
— На лови?
— Він знаний мисливець,— сказав Вайман Мандерлі,— а жінки — його улюблена здобич. Роздягнувши їх догола, він випускає їх у ліс. Вони мають півдня фори, перш ніж він кидається за ними з собаками й сурмами. Буває, котрась із жінок і виживе, щоб розповісти про це. Але мало кому так щастить. Зловивши їх, Ремсі їх ґвалтує, облуплює з них шкіру, тіло згодовує собакам, а шкіру привозить назад у Страхфорт як трофей. Якщо полювання вдалося, він спершу перерізує їм горлянку, а тоді вже злуплює шкіру. Якщо ж ні — то робить навпаки.
— Боги праведні! — пополотнів Давос.— Як може людина...
— У нього зло у крові,— сказав Робет Гловер.— Він — байстрюк, народжений від зґвалтування. Сноу, хай що каже малолітній король.
— «Сноу» означає «сніг», та чи буває сніг таким чорним? — зронив лорд Вайман.— Ремсі забрав землі лорда Горнвуда, примусивши до шлюбу його вдову, а тоді замкнув її на вежі й забув про неї. Подейкують, наприкінці вона собі пальці обгризала... а ланістерівське уявлення про справедливість — винагородити її вбивцю, віддавши йому донечку Неда Старка.
— Болтони завжди були підступні й жорстокі, але цей — просто звір у людській шкурі,— сказав Гловер.
— Фреї не кращі,— гойднувся вперед лорд Білої Гавані.— Вони торочать про варгів і шкуромінів і запевняють, що це Роб Старк убив мого Венделя. Яке нахабство! Якщо по щирості, вони й не очікують, що Північ повірить у їхні брехні, але вважають, що нам лишається або вдавати, що ми віримо, або померти. Руз Болтон бреше щодо своєї ролі на Червоному весіллі, а його байстрюк бреше щодо падіння Вічнозиму. Та поки вони утримували Вайліса, я не мав іншого вибору, окрім як жерти їхнє лайно, ще й нахвалювати.
— А тепер, мілорде? — запитав Давос.
Він сподівався почути, як лорд Вайман скаже: «А тепер я присягну королю Станісові»,— але натомість на губах товстуна затанцювала дивна тремка посмішка, й він мовив:
— А тепер мені треба їхати на весілля. Я занадто розтовстів, щоб сісти на коня, це очевидно. В дитинстві я любив їздити верхи, а замолоду навіть здобув деяке визнання на турнірах, але ці дні давно в минулому. Тіло моє перетворилося на в’язницю гіршу, ніж Вовче Лігво. Та все одно у Вічнозим їхати доведеться. Руз Болтон воліє поставити мене навколішки, а під його оксамитовою люб’язністю ховається залізка броня. Попливу баркою, потім поїду в паланкіні, з почтом із сотні лицарів і моїми добрими друзями з Близнючок. Фреї припливли сюди морем. Коней у них немає, отож я своїм гостям подарую дроги. На Півдні господарі ще роблять гостям