Танок драконів - Джордж Мартін

Далі почала розповідати одна з блакитних грацій.

— Незаплямовані принесли того чоловіка в храм; ми його роздягнули й викупали у прохолодній воді. Одяг на ньому був брудний, а одна з сестер помітила у стегні половину стріли. Стрижня він відламав, але гостряк залишився, й рана вже загноїлася, отруюючи тіло. Чоловік за годину помер, і далі викрикуючи: горить.

— Горить,— повторила Дані.— Що горить?

— Астапор, ваша ясновельможносте,— мовила інша блакитна грація.— Одного разу він так і сказав. «Астапор горить».

— Може, в гарячці.

— Мудро каже ваша ясновельможність,— зронила Галаза Галар,— однак Езара бачила ще дещо.

Блакитна грація на ім’я Езара склала руки на грудях.

— Королево,— пробурмотіла вона,— гарячка в нього почалася не через стрілу. Він закалявся, і не один раз, а багато. Плями були до самих колін, і в екскрементах була кров.

— Під ним був скривавлений кінь,— сказав Сірий Черв’як.

— Це правда, ваша світлосте,— підтвердив євнух.— Біла кобила вся була в крові від острогів.

— Може бути, ваша ясновельможносте,— сказала Езара,— але ця кров була змішана з його екскрементами. І забруднила його спіднє.

— Він спливав кров’ю зсередини,— мовила Галаза Галар.

— Поки що ми не маємо певності,— провадила Езара,— та, можливо, Міріну загрожують не тільки списи юнкайців.

— Ми маємо молитися,— сказала зелена грація.— Цього чоловіка нам послали боги. Він — провісник. Він — знак.

— Знак чого? — запитала Дані.

— Знак гніву і руїни.

Дані не хотіла в це вірити.

— Це просто одна людина. Одна хвора людина зі стрілою в нозі. Вершника сюди доправив кінь, а не боги...

«Кобила біла»,— згадала Дані й різко підвелася.

— Дякую за вашу раду й за все, що ви зробили для цього бідолахи.

Зелена грація, перш ніж вийти, поцілувала Дані пальці.

— Ми молитимемося за Астапор.

«І за мене. Моліться і за мене, міледі». Якщо Астапор упав, ніщо не заважає юнкайцям повернути на північ.

Дані обернулася до сера Баристана.

— Відішліть кінні загони в гори, щоб розшукали моїх кровних вершників. Відкличте також Брунатного Бена і середніх синів.

— А штормокруків, ваша світлосте?

Дааріо.

— Так-так.

Три дні тому Дані наснилося, що Дааріо лежить мертвий при дорозі, невидюще витріщившись у небо, а за його труп скубуться ворони. А іноді ночами вона крутилася в ліжку, уявляючи, що він її зрадив, як колись зрадив своїх колег — капітанів штормокруків. «Він приніс мені їхні голови». А що як він забрав свій загін назад у Юнкай і продасть Дані за горщик золота? «Він так не може вчинити. Чи може?»

— І штормокруків також. Негайно висилайте по них вершників.

Першими повернулися середні сини — за вісім днів по тому, як Їх викликали. Коли сер Баристан доповів, що один з капітанів просить аудієнції Дані, вона зразу подумала про Дааріо, і в неї мало не вискочило серце. Але він мав на увазі Брунатного Бена Плама.

Обвітрена шкіра Брунатного Бена була кольору старого тикового дерева, волосся — біле, а в кутиках очей — зморшки. Дані так зраділа, побачивши це грубе брунатне обличчя, що аж обійняла Бена. Той здивовано примружив очі.

— Подейкують, ваша світлість збирається взяти собі чоловіка,— промовив він,— але я не знав, що це буду я.

Вони водночас розсміялися, а Резнак пирхнув, однак сміх ущух, щойно Брунатний Бен заговорив:

— Ми зловили трьох астапорців. Ваша вельможність має почути, що вони кажуть.

— Ведіть їх.

Данєрис приймала їй у своїх пишних палатах при високих свічках, які горіли поміж мармурових колон. Побачивши, що астапорці виморені голодом, вона миттю наказала принести їсти. Ця трійця — то всі, які вціліли з дюжини, що виїхала з Червоного міста: муляр, ткаля і швець.

— Що сталося з рештою загону? — запитала королева.

— Вбиті,— відповів швець.— На північ від Астапора в горах повно юнкайських перекупних мечів, які полюють на втікачів зі спаленого міста.

— То місто впало? У нього ж товсті мури!

— Товсті,— погодився муляр, сутулий чоловік зі сльозливими очима,— але старі й покришені.

— Щодня ми запевняли одне одного, що королева драконів повернеться,— підвела голову ткаля. У неї було вузьке й виснажене обличчя з тонкими вустами й порожніми мертвими очима.— Казали, Клеон послав по вас, і скоро ви прийдете.

«Він таки посилав по мене,— подумала Дані,— принаймні це правда».

— Юнкайці поїли весь наш врожай і порізали всі наші отари за межами міста,— провадив швець,— Ми в місті голодували. Жерли котів, щурів і шкіру. Кінська шкура — то був цілий бенкет. Король-горлоріз і королева-хвойда звинувачували одне одного в людожерстві. А люди таємно збиралися і влаштовували жеребкування, а потім поїдали того, хто витягне чорний камінець. Піраміду Наклоза пограбували і спалили, бо дехто вважав, що саме Кразнис мо Наклоз винен у всіх наших бідах.

— Інші винуватили Данєрис,— сказала ткаля,— однак більшість людей і далі вас любила. «Вона вже йде,— казали ми одне одному,— іде на чолі великого війська й несе харчі для всіх».

«Та я своїх людей заледве здатна прогодувати. Якби я рушила в Астапор, а б утратила Мірін».

Швець розповів, як відкопали тіло короля-різника і вдягнули в лати, бо в зеленої грації Астапора було видіння, що він визволить місто від юнкайців. Закутий у лати смердючий труп Клеона Великого прив’язали на спину замореного голодом коня, і він очолив загін нових незаплямованих, але загін потрапив у залізні зуби легіону з Нового Гіса й загинув до ноги.

— Після такого зелену грацію посадили на палю на Площі покари й лишили помирати. В піраміді Аллора вцілілі влаштували бучний бенкет, який тривав півночі, й доїли все, що залишалося, запиваючи отруйним вином, щоб зранку нікому вже не довелося прокидатися. Незабаром по тому почалася пошесть — кривава різачка, яка вбила три чверті людей, поки юрба смертельно хворих не збожеволіла й не забила вартових на центральній брамі.

— Ні,— втрутився старий муляр,— це зробили здорові, бо хотіли втекти від пошесті.

— Хіба не байдуже? — зронив швець.— Вартових пороздирали, а браму відчинили навстіж. І тоді в Астапор увірвалися легіони Нового Гіса, а за ними — юнкайці й перекупні мечі верхи на конях. Королева-хвойда загинула в бою, проклинаючи їх. Король-горлоріз здався, і його вкинули в яму в бійцівському кублі, де його загризла зграя голодних собак.

— Навіть тоді ще деякі