Танок драконів - Джордж Мартін
Далі почала розповідати одна з блакитних грацій.
— Незаплямовані принесли того чоловіка в храм; ми його роздягнули й викупали у прохолодній воді. Одяг на ньому був брудний, а одна з сестер помітила у стегні половину стріли. Стрижня він відламав, але гостряк залишився, й рана вже загноїлася, отруюючи тіло. Чоловік за годину помер, і далі викрикуючи: горить.
— Горить,— повторила Дані.— Що горить?
— Астапор, ваша ясновельможносте,— мовила інша блакитна грація.— Одного разу він так і сказав. «Астапор горить».
— Може, в гарячці.
— Мудро каже ваша ясновельможність,— зронила Галаза Галар,— однак Езара бачила ще дещо.
Блакитна грація на ім’я Езара склала руки на грудях.
— Королево,— пробурмотіла вона,— гарячка в нього почалася не через стрілу. Він закалявся, і не один раз, а багато. Плями були до самих колін, і в екскрементах була кров.
— Під ним був скривавлений кінь,— сказав Сірий Черв’як.
— Це правда, ваша світлосте,— підтвердив євнух.— Біла кобила вся була в крові від острогів.
— Може бути, ваша ясновельможносте,— сказала Езара,— але ця кров була змішана з його екскрементами. І забруднила його спіднє.
— Він спливав кров’ю зсередини,— мовила Галаза Галар.
— Поки що ми не маємо певності,— провадила Езара,— та, можливо, Міріну загрожують не тільки списи юнкайців.
— Ми маємо молитися,— сказала зелена грація.— Цього чоловіка нам послали боги. Він — провісник. Він — знак.
— Знак чого? — запитала Дані.
— Знак гніву і руїни.
Дані не хотіла в це вірити.
— Це просто одна людина. Одна хвора людина зі стрілою в нозі. Вершника сюди доправив кінь, а не боги...
«Кобила біла»,— згадала Дані й різко підвелася.
— Дякую за вашу раду й за все, що ви зробили для цього бідолахи.
Зелена грація, перш ніж вийти, поцілувала Дані пальці.
— Ми молитимемося за Астапор.
«І за мене. Моліться і за мене, міледі». Якщо Астапор упав, ніщо не заважає юнкайцям повернути на північ.
Дані обернулася до сера Баристана.
— Відішліть кінні загони в гори, щоб розшукали моїх кровних вершників. Відкличте також Брунатного Бена і середніх синів.
— А штормокруків, ваша світлосте?
Дааріо.
— Так-так.
Три дні тому Дані наснилося, що Дааріо лежить мертвий при дорозі, невидюще витріщившись у небо, а за його труп скубуться ворони. А іноді ночами вона крутилася в ліжку, уявляючи, що він її зрадив, як колись зрадив своїх колег — капітанів штормокруків. «Він приніс мені їхні голови». А що як він забрав свій загін назад у Юнкай і продасть Дані за горщик золота? «Він так не може вчинити. Чи може?»
— І штормокруків також. Негайно висилайте по них вершників.
Першими повернулися середні сини — за вісім днів по тому, як Їх викликали. Коли сер Баристан доповів, що один з капітанів просить аудієнції Дані, вона зразу подумала про Дааріо, і в неї мало не вискочило серце. Але він мав на увазі Брунатного Бена Плама.
Обвітрена шкіра Брунатного Бена була кольору старого тикового дерева, волосся — біле, а в кутиках очей — зморшки. Дані так зраділа, побачивши це грубе брунатне обличчя, що аж обійняла Бена. Той здивовано примружив очі.
— Подейкують, ваша світлість збирається взяти собі чоловіка,— промовив він,— але я не знав, що це буду я.
Вони водночас розсміялися, а Резнак пирхнув, однак сміх ущух, щойно Брунатний Бен заговорив:
— Ми зловили трьох астапорців. Ваша вельможність має почути, що вони кажуть.
— Ведіть їх.
Данєрис приймала їй у своїх пишних палатах при високих свічках, які горіли поміж мармурових колон. Побачивши, що астапорці виморені голодом, вона миттю наказала принести їсти. Ця трійця — то всі, які вціліли з дюжини, що виїхала з Червоного міста: муляр, ткаля і швець.
— Що сталося з рештою загону? — запитала королева.
— Вбиті,— відповів швець.— На північ від Астапора в горах повно юнкайських перекупних мечів, які полюють на втікачів зі спаленого міста.
— То місто впало? У нього ж товсті мури!
— Товсті,— погодився муляр, сутулий чоловік зі сльозливими очима,— але старі й покришені.
— Щодня ми запевняли одне одного, що королева драконів повернеться,— підвела голову ткаля. У неї було вузьке й виснажене обличчя з тонкими вустами й порожніми мертвими очима.— Казали, Клеон послав по вас, і скоро ви прийдете.
«Він таки посилав по мене,— подумала Дані,— принаймні це правда».
— Юнкайці поїли весь наш врожай і порізали всі наші отари за межами міста,— провадив швець,— Ми в місті голодували. Жерли котів, щурів і шкіру. Кінська шкура — то був цілий бенкет. Король-горлоріз і королева-хвойда звинувачували одне одного в людожерстві. А люди таємно збиралися і влаштовували жеребкування, а потім поїдали того, хто витягне чорний камінець. Піраміду Наклоза пограбували і спалили, бо дехто вважав, що саме Кразнис мо Наклоз винен у всіх наших бідах.
— Інші винуватили Данєрис,— сказала ткаля,— однак більшість людей і далі вас любила. «Вона вже йде,— казали ми одне одному,— іде на чолі великого війська й несе харчі для всіх».
«Та я своїх людей заледве здатна прогодувати. Якби я рушила в Астапор, а б утратила Мірін».
Швець розповів, як відкопали тіло короля-різника і вдягнули в лати, бо в зеленої грації Астапора було видіння, що він визволить місто від юнкайців. Закутий у лати смердючий труп Клеона Великого прив’язали на спину замореного голодом коня, і він очолив загін нових незаплямованих, але загін потрапив у залізні зуби легіону з Нового Гіса й загинув до ноги.
— Після такого зелену грацію посадили на палю на Площі покари й лишили помирати. В піраміді Аллора вцілілі влаштували бучний бенкет, який тривав півночі, й доїли все, що залишалося, запиваючи отруйним вином, щоб зранку нікому вже не довелося прокидатися. Незабаром по тому почалася пошесть — кривава різачка, яка вбила три чверті людей, поки юрба смертельно хворих не збожеволіла й не забила вартових на центральній брамі.
— Ні,— втрутився старий муляр,— це зробили здорові, бо хотіли втекти від пошесті.
— Хіба не байдуже? — зронив швець.— Вартових пороздирали, а браму відчинили навстіж. І тоді в Астапор увірвалися легіони Нового Гіса, а за ними — юнкайці й перекупні мечі верхи на конях. Королева-хвойда загинула в бою, проклинаючи їх. Король-горлоріз здався, і його вкинули в яму в бійцівському кублі, де його загризла зграя голодних собак.
— Навіть тоді ще деякі