Танок драконів - Джордж Мартін
«Дівчинка. Маю знову розшукати дівчинку — сіру дівчинку на загнаному коні». Джон Сноу запитає про неї, і то скоро. Недосить буде просто сказати, що дівчинка тікає. Він захоче дізнатися більше — захоче відповідей на питання «коли?» і «де?», а Мелісандра їх не має. Вона-бо бачила дівчинку тільки раз. «Дівчинку сіру як попіл, яка на очах розсипалася й розліталася з вітром».
У коминку постало обличчя. Станіс, на мить здалося Мелісандрі... але ні, то були не його риси. «Дерев’яний лик, блідий як труп». Це ворог? У язиках полум’я плавала тисяча червоних очей. «Він мене бачить». Поряд з ним вив, задерши голову, хлопчик з вовчою мордою.
Червона жриця здригнулася. По стегну побігла чорна кров, від якої аж парувало. В нутрі вирував вогонь — біль і екстаз переповнювали її і перетворювали. На шкірі малював візерунки мерехтливий жар, наполегливий, як рука коханця. З давно минулих днів її кликали дивні голоси. «Мелоні»,— почувся жіночий крик. А чоловічий голос загукав: «Лот номер сім». Вона плакала, і були її сльози полум’яні, та вона продовжувала їх ковтати.
У темному небі завирували сніжинки, а їм назустріч піднявся попіл, і сіре з білим закружляли; над дерев’яною стіною летіли вогненні стріли, а попід великим сірим стрімчаком, у сотнях печер якого горіли багаття, крізь холод тихо дибали мертвяки. Потім здійнявся вітер, і все залив білий туман, неймовірно холодний, і одне по одному багаття згасли. По тому залишилися тільки черепи.
«Смерть,— подумала Мелісандра.— Черепи — це смерть».
Полум’я тихо потріскувало, і в цьому потріскуванні вона розчула ім’я, вимовлене пошепки: «Джон Сноу». Перед нею плавало його довге обличчя, намальоване червоними й жовтогарячими вогненними язиками, з’являлося і знову зникало: тінь, заледве видима за тремкою завісою. Він був то людиною, то вовком, то знову людиною. Але були тут і черепи — ті черепи були скрізь навколо нього. Мелісандра вже бачила цю небезпеку й намагалася попередити про це хлопчика. «Його кругом оточують вороги — кинджали в темряві». А він і слухати не хоче.
Невіри ніколи не слухають, поки не стає запізно.
— Що ви бачите, міледі? — тихо запитав Деван.
«Черепи. Тут тисяча черепів, і знову цей байстрюк — Джон Сноу». Коли її питали про те, що вона бачить у полум’ї, Мелісандра завжди відповідала: «Багато чого»,— але бачити насправді не так легко, як може видатися з цих слів. Це мистецтво, і як усяке мистецтво, воно означає майстерність, дисципліну й навчання. «І біль. Ще і його». Р’глор промовляє до обраних через благословенний вогонь, мовою попелу, золи й мінливого полум’я, яку по-справжньому опанувати здатен тільки бог. Мелісандра вже безліч років удосконалює своє мистецтво і сплатила сповна. Навіть у її ордені нема нікого, хто так само добре бачить таємниці, які полум’я напіввідкриває-напівприховує.
Але зараз вона не може навіть розшукати свого короля. «Я молю побачити Азора Агая, а Р’глор показує мені тільки Сноу».
— Деване,— покликала вона,— пити.
Горло пересохло, як пергамент.
— Так, міледі.
Хлопчик з кам’яного глека біля вікна налив кухлик води і приніс їй.
— Дякую.
Зробивши ковток, Мелісандра всміхнулася до Девана. Він спалахнув. Хлопчик наполовину в неї закоханий, знала вона. «Він мене боїться, жадає й обожнює».
І все одно Девану хотілося бути не тут. Хлопчина страшенно пишався тим, що служить зброєносцем короля, і його образив наказ Станіса залишатися в Чорному замку. Як і належить у його віці, голова в нього була забита мріями про славу: понад усякий сумнів, він уявляв, яку вправність показав би в Пущанському Насипі. Інші хлопчики його віку всі вирушили на південь як зброєносці королівських лицарів і разом з ними виїдуть на битву. Те, що Девана не взяли, мабуть, здавалося йому покаранням за якісь його грішки, а може, за гріхи його батька.
Так якщо по правді, це Мелісандра попросила його залишити. Четверо старших синів Давоса Сіворта згинули в битві на Чорноводді, коли королівський флот зжерло зелене полум’я. Деван, п’ятий син, буде з Мелісандрою в більшій безпеці, ніж поряд з королем. Лорд Давос їй за це не подякує, а тим паче не подякує сам хлопчина, але їй здалося, що Сіворт уже достатньо натерпівся горя. Нехай він не знає істинної віри, але щодо його відданості Станісові немає сумнівів. Мелісандра сама це бачила у полум’ї.
Деван меткий, кмітливий і вправний, а таке не про кожного її прислужника можна сказати. Вирушаючи на південь, Станіс лишив їй до послуг з дюжину людей, та здебільшого з них не було жодної користі. Його світлості потрібен був кожен меч, отож він міг віддати тільки старих і калік. Один осліп, отримавши у битві на Стіні удар у голову, інший кульгає після того, як кінь, падаючи, переламав йому ноги. Сержант утратив руку від удару велетової палиці. Троє вартових — скопці, яких Станіс кастрував за зґвалтування дикунок. Було ще двоє п’яниць і боягуз. Останнього слід було повісити, це визнавав і сам Станіс, але він походив зі шляхетної родини, і його батько і брати від самого початку були відданими Станісовими послідовниками.
Постійна варта біля неї, розуміла червона жриця, змусить чорних братів шануватися, але ніхто з тих, кого їй залишив Станіс, не зможе їй реально допомогти, якщо вона опиниться в небезпеці. Але це байдуже. За себе Мелісандра Ашайська не боялася. Її захистить Р’глор.
Вона ковтнула ще води, відставила кухлик, поморгала, потягнулася і підвелася з крісла, відчуваючи біль у закляклих м’язах. Вона так довго задивлялася на полум’я, що довелося кілька секунд звикати до півтемряви. Сухі очі змучилися, та якщо вона їх тертиме, зробить тільки гірше.
Вона побачила, що вогонь догоряє.
— Деване, підкинь дров. Котра година?
— Майже світанок, міледі.
«Світанок. Нам даровано ще один день, слава Р’глору. Жахіття ночі відступають». Усю ніч Мелісандра, як це частенько бувало, провела у кріслі біля вогню. Оскільки Станіс поїхав, ліжко не дуже й потрібне. Часу спати немає: у неї на плечах тягар цілого світу. Та й вона боїться снів. «Сон — це маленька смерть, сни — нашіптування Чужого, який воліє затягнути нас усіх у вічну ніч». Ліпше вже сидіти, купаючись у
