Танок драконів - Джордж Мартін
«Він мріє про смерть? Невже його діткнувся ворог, чиє царство — смерть, а солдати — мертвяки?»
— Дуже скоро для вашої криці знайдеться робота. Ворог наближається — справжній ворог. І ще до вечора повернуться розвідники лорда Сноу з очницями сліпими й закривавленими.
Дикун примружив очі. Сірі очі й водночас карі: Мелісандра бачила, як міниться колір з кожною пульсацією рубіна.
— Виколювати очі — це звичка Плаксія. Найкращий ворон — сліпий ворон, любить повторювати він. Іноді мені здається, що він і собі б залюбки виколов очі, бо вони в нього вічно сльозяться і сверблять. Сноу вважав, що вільний народ обере ватажком Тормунда, бо саме так вчинив би він. Йому подобався Тормунд, а старому шахраю подобався він. Та якщо люди переметнулися до Плаксія... це недобре. Ні для нього, ні для нас.
Мелісандра серйозно кивнула, немов бере його слова глибоко до серця, але насправді Плаксій не грає ролі. Весь вільний народ не грає ролі. Вони пропащі, приречені, їхня доля — зникнути з лиця землі, як зникли діти пралісу. Але таким словам дикун точно не зрадіє, а вона не може його втратити — не зараз.
— Ви добре знаєте Північ?
Він заховав клинок.
— Як будь-який розвідник. Щось знаю краще, щось гірше. Північ велика. А що?
— Дівчинка,— промовила Мелісандра.— Сіра дівчинка на загнаному коні. Сестра Джона Сноу...— (А хто ще це може бути? Вона тікала до нього, шукаючи захисту,— це Мелісандра бачила дуже чітко).— Я бачила її в полум’ї, але тільки раз. Нам потрібно завоювати довіру лорда-командувача, і єдиний спосіб — урятувати її.
— Хочете сказати, що її маю врятувати я? Кістяний лорд? — розсміявся дикун.— Тільки дурень довіриться Тарарахові. А Сноу не дурень. Якщо сестру потрібно рятувати, він відішле до неї своїх воронів. Я б так і вчинив.
— Він не ви. Він дав обітницю і збирається її дотриматися. Нічна варта не втручається. Але ви не належите до Нічної варти. Ви можете зробити те, чого не може він.
— Якщо дозволить ваш упертий лорд-командувач. Полум’я показало вам, де шукати дівчинку?
— Я бачила воду. Глибоку, синю й непорушну, яка вкривалася тоненькою кригою. Здавалося, вона не має ні кінця, ні краю.
— Довге озеро. Що ще ви бачили навколо дівчинки?
— Гори. Поля. Дерева. Одного разу — оленя. Каміння. Вона тримається подалі від сіл. Коли є змога, їде по мілких річках, щоб збити зі сліду погоню.
— Це буде важко,— нахмурився дикун.— Ви кажете, вона їде на північ. Озеро в неї зі сходу чи з заходу?
Мелісандра заплющила очі, пригадуючи.
— З заходу.
— Отже, вона їде не королівським гостинцем. Розумна дівчинка. На тому боці менше спостерігачів і більше прикриття. І сховки, якими я і сам час до часу користу...— він на півслові замовк, зачувши бойовий ріжок, і скочив на ноги. По всьому Чорному замку, знала Мелісандра, запала така сама нагла тиша, і всі чоловіки та хлопчики обернулися в бік Стіни — дослухаючись і чекаючи. Один довгий сигнал означає, що повертаються розвідники, а от два...
«Цей день прийшов,— подумала Мелісандра.— Лордові Сноу доведеться до мене дослухатися».
Довгий журливий сигнал затих удалині, а мовчанка, здалося, розтягнулася на години. Але дикун нарешті розвіяв чари.
— Отже, тільки один. Розвідники.
— Мертві розвідники,— також підвелася Мелісандра.— Ідіть одягайте свої кості й чекайте. Я повернуся.
— Я з вами.
— Не дурійте. Щойно брати побачать те, що побачать, присутність дикуна тільки дужче їх розпалить. Сидіть тут, поки у них не охолоне кров.
Коли Мелісандра в оточенні двох вартових, яких їй залишив Станіс, спускалася сходами з Королівської вежі, нагору саме піднімався Деван. Хлопчак ніс на таці її сніданок, про який вона вже й забула.
— Я чекав, поки Гоб дістане з печі свіжі буханці, міледі. Хліб ще гарячий.
— Лиши у мене в покоях...— (Швидше за все, його з’їсть дикун).— Я потрібна лордові Сноу за Стіною.
«Він ще й сам про це не знає, але скоро дізнається...»
Надворі почав падати легкий сніжок. Заки з’явилася Мелісандра з почтом, біля брами зібралася юрма воронів, але всі вони розступилися перед червоною жрицею. Лорд-командувач випередив її, пройшовши через крижану браму в супроводі Бовена Марша й двадцятьох списників. Дюжину лучників Сноу відіслав нагору, на Стіну, на той раз, якщо ворог заховався неподалік у лісі. Вартові при брамі були не з раті королеви, але все одно пропустили Мелісандру.
Під товщею криги, у вузькому тунелі, який прорізував Стіну, було холодно й темно. Попереду йшов Морган зі смолоскипом, а позаду — Мерел з топором. Обидва були безнадійні п’яниці, однак у таку ранню годину виявилися ще тверезими. Обоє люди королеви, принаймні номінально, вони відчували здоровий страх перед Мелісандрою, а Мерел, коли не п’яний, був навіть грізний. Сьогодні вони їй не знадобляться, але Мелісандра взяла за звичку, хай куди йде, брати з собою пару вартових. Це було таке собі повідомлення для всіх навколо. Символ влади.
Коли вони втрьох випірнули з того боку Стіни, сніг уже валив густо. Пориту й побиту землю, яка тягнулася від Стіни до примарного лісу, накрило нерівне біле покривало. За двадцять ярдів попереду Джон Сноу і його чорні брати зібралися навколо трьох списів.
Списи були восьмифутові, ясеневі. Ліве ратище трохи зігнулося, та інші два були прямі й рівні. На всіх трьох ратищах було по відрубаній голові. Бороди обмерзли, а сніг, падаючи, накривав голови, наче каптуром. На місці очей лишилися порожні очниці — чорні закривавлені дірки, які дивилися згори вниз із німим докором.
— Хто це? — запитала Мелісандра.
— Блекджек Булвер, Кошлатий Гал і Гарт Сіроперий,— похмуро озвався Бовен Марш.— Земля добряче промерзла. Дикуни, певно, півночі копали, щоб так глибоко застромити ратища. Вони, може, ще й досі неподалік. Спостерігають за нами,— лорд-стюард примружився на дерева на узліссі.
— Їх там може бути ціла сотня,— зронив чорний брат з понурим обличчям.— Ба й тисяча.
— Ні,— заперечив Джон Сноу.— Свої дарунки вони залишили глупої ночі, а тоді втекли.
Навколо списів, принюхуючись, крутився його величезний білий деривовк, а тоді задер задню лапу біля ратища з головою Блекджека Булвера.
— Якби вони і досі були поблизу, Привид би їх занюхав.
— Сподіваюся, Плаксій спалив тіла,— сказав понурий, який звався Стражденний Ед.— А то ще прийдуть сюди шукати свої