Танок драконів - Джордж Мартін

Руз Болтон знизав плечима.

— Паланкін лорда Ваймана повзе, як равлик... та й здоров’я не дозволяє його милості їхати більш як декілька годин на день, ще й з частими зупинками поїсти. Фреям нетерпеливилося дістатися Кургантона й возз’єднатися з родиною. Як можна їм закинути, що вони вирішили вирватися вперед?

— Якщо було саме так. Ти віриш Мандерлі?

Батькові безбарвні очі зблиснули.

— Я схожий на довірливу людину? І все одно... Його милість страшенно засмучений.

— Не настільки засмучений, щоб кусень не поліз у горло. Лорд Кабан, здається, прихопив з Білої Гавані половину всіх запасів.

— Сорок возів харчів. Діжки вина й гіпокрасу, кадовби зі свіжо-виловленими міногами, стадо кіз, сотню свиней, кошики з крабами й устрицями, велетенську тріску... Поїсти лорд Вайман любить. Ти, мабуть, помітив.

— Я одне помітив: він не привіз заручників.

— Я також це помітив.

— І що ти з цим збираєшся робити?

— Скрутне становище,— лорд Руз знайшов порожній кубок, витер скатертиною і наповнив його з карафи.— Схоже, Мандерлі не єдиний любитель бенкетів.

— Це ти мав улаштувати бенкет на честь мого повернення,— почав нарікати Ремсі,— і не в цьому смердючому замку, а в Курганхолі.

— Курганхол не мій, щоб я розпоряджався його кухнею,— спокійно сказав батько.— Я там тільки гість. І замок, і місто належать леді Дастін, а вона тебе терпіти не може.

Ремсі потемнів з обличчя.

— А якщо я їй цицьки відріжу і згодую дівчаткам, тоді вона мене стерпить? Стерпить мене, якщо я шкіру з неї злуплю собі на чоботи?

— Навряд чи. Та й ці чоботи дорого обійдуться. Коштуватимуть нам Кургантона, дому Дастінів і Рисвелів,— сказав Руз Болтон, сідаючи за стіл навпроти сина.— Барбрі Дастін — молодша сестра моєї другої дружини, донька Родрика Рисвела, сестра Роджера, Рикарда і мого тезки Руза, родичка всіх інших Рисвелів. Вона любила мого покійного сина й підозрює, що до його передчасної кончини доклав руку ти. Леді Барбрі любить плекати образи, але радій з цього: Кургантон вірний Болтонам переважно через те, що вона досі винуватить Неда Старка у смерті її чоловіка.

— Вірний? — спалахнув Ремсі.— Та вона тільки плює на мене. Прийде день — і я спалю її дорогоцінне дерев’яне місто. Нехай тоді плює — побачимо, чи загасить полум’я.

Руз скривився так, наче ель, який він пив, несподівано скиснув.

— Буває, я починаю сумніватися, чи ти справді мій син. Різні в мене були пращури, але дурнів серед них не траплялося. Ні, мовчи, я вже достатньо наслухався. Зараз ми начебто сильні, так. Ми маємо могутніх друзів — Ланістерів і Фреїв, нас знехотя підтримує більшість Півночі... та що, як ти гадаєш, станеться, якщо з’явиться хтось із синів Неда Старка?

«Всі сини Неда Старка мертві,— подумав Смердюк.— Роба закатрупили у Близнючках, а Бран і Рикон... ми обмазали голови смолою...» У його власній голові гупало. Не хотілося згадувати нічого з того, що трапилося перед тим, як він затямив своє ім’я. Ті спогади були занадто болісні — майже такі самі болючі, як білувальний ножик Ремсі.

— Старкові вовченята передохли,— сказав Ремсі, плюскаючи собі в кубок ще елю,— і дохлими залишаться. Хай тільки поткнуть кудись свої бридкі пики — і мої дівчатка роздеруть їхніх вовків на шмаття. Що раніше вони об’являться, то раніше я їх знову вб’ю.

— Знову? — зітхнув старший Болтон.— Ти, певно, обмовився. Ти не вбивав синів лорда Едарда — милих хлопчаків, яких ми так любили. Це справа рук Теона Перекинчика, забув? Як гадаєш, скільки друзів, які й так мають на нас зуба, залишиться з нами, якщо стане відома правда? Лише леді Барбрі, з якої ти хочеш пошити чоботи... погані чоботи. Людська шкіра не така міцна, як коров’яча, довго не носитиметься. Королівським указом ти став Болтоном. Постарайся поводитися як Болтон. Про тебе ходять плітки, Ремсі. Я їх скрізь чую. Люди тебе бояться.

— От і добре.

— Ти помиляєшся. Це недобре. Про мене ніколи не ходило пліток. Думаєш, в іншому разі я зараз тут сидів би? Твої розваги — це твоя справа, я тебе за них не картатиму, але постарайся розважатися тихше. У тихому куточку з тихими людьми. Я завжди послуговувався цим правилом. І тобі раджу.

— Це тому ти покинув леді Дастін і свою тлусту як свиня дружину та приїхав сюди — щоб наказати мені сидіти тихо?

— Аж ніяк. Є новини, які тобі слід почути. Лорд Станіс нарешті покинув Стіну.

Ремсі мало не скочив на ноги, й на його товстих вологих губах заблищала посмішка.

— Він іде на Страхфорт?

— На жаль, ні. Арнольф нічого не розуміє. Присягається, зробив усе можливе, щоб заманити його в пастку.

— Ну, не знаю. Пошкреби Карстарка — і виявиш під низом Старка.

— Після того, як Юний Вовк пошкріб лорда Рикарда, це вже навряд чи так. Але нехай. Лорд Станіс відвоював у залізних Пущанський Насип і повернув дому Гловерів. Але гірше те, що до нього приєдналися гірські клани — Були, Норі, Лідли й решта. Його міць зростає.

— У нас міць більша.

— Поки що.

— Тож саме час його розбити. Пусти мене в Пущанський Насип.

— Після весілля.

Ремсі з гуркотом поставив кубок, і на скатертину хлюпнули залишки елю.

— Мене вже нудить від чекання. У нас є дівчина, є дерево, є достатньо лордів, які стануть свідками. Поберуся з нею завтра, зроблю їй сина і вирушу в похід, ще в неї кров між ногами не висохне.

«Вона молитиметься, щоб ти швидше йшов у похід,— подумав Смердюк,— і молитиметься, щоб ніколи вже не повернувся до неї в ліжко».

— Зробиш їй сина,— сказав Руз Болтон,— але не тут. Я вирішив, що ти маєш одружитися у Вічнозимі.

Ця перспектива, здається, не потішила лорда Ремсі.

— Я знищив Вічнозим, ти не забув?

— Я — ні, а от ти, здається, забув... це залізні знищили Вічнозим і вбили всіх його мешканців. Теон Перекинчик.

Ремсі кинув на Смердюка підозріливий погляд.

— Так, це він зробив, але... весілля серед цих руїн?

— Навіть зруйнований і спустошений, Вічнозим залишається рідною домівкою леді Арії. Хіба це не найкраще місце, щоб її пошлюбити й заявити свої права? Однак це тільки половина справи. Дурні ми будемо, якщо підемо війною на Станіса. Хай він іде на