Танок драконів - Джордж Мартін
Ремсі облизав потріскані губи.
— І ми його візьмемо.
— З божою поміччю,— підвівся на ноги Руз.— Ти візьмеш шлюб у Вічнозимі. Я повідомлю лордів, що ми виїжджаємо за три дні й запрошуємо їх приєднатися.
— Ти — хранитель Півночі. Накажи їм.
— Запрошення дасть такий самий результат. Владу найкраще підсолоджувати шанобливістю. Якщо сподіваєшся стати колись володарем, час тобі цього навчитися,— мовив лорд Страхфорту й зиркнув на Смердюка.— А, і розкуй свого цуцика. Я забираю його з собою.
— Забираєш? Куди? Він мій. Ти не можеш його забрати.
Руза це, здається, насмішило.
— Усе, що маєш, ти отримав від мене. Не забувай про це, байстрюче. А щодо цього... Смердюка... якщо ти не зламав його остаточно, він може принести нам деяку користь. Неси ключі й знімай з нього кайдани, поки я не пошкодував про день, коли зґвалтував твою матір.
Смердюк бачив, як скривився рот Ремсі й на губах зблиснула слина. Він навіть злякався, що той зараз стрибне на стіл з кинджалом у руках. Натомість Ремсі, почервонівши, відвів погляд світлих очей від батькових ще світліших і пішов шукати ключі. Та коли він опустився навколішки, щоб відімкнути кайдани у Смердюка на зап’ястках і кісточках, то нахилився ближче і шепнув:
— Нічого не кажи йому і запам’ятовуй кожне його слово. Я тебе поверну, хай що там скаже та Дастінова сучка. Хто ти?
— Смердюк, мілорде. Ваш підданий. Я — Смердюк, римується з «глевтюк».
— І справді. Коли батько привезе тебе назад, я відітну ще один палець. Сам обереш який.
У Смердюка по обличчю несамохіть побігли сльози.
— За що? — скрикнув він.— Я ж не просив його забирати мене від вас. Я зроблю все, що ви скажете, служитиму й коритимуся, я... будь ласка, не треба...
Ремсі дав йому ляпаса.
— Забирай його,— мовив він до батька.— Він навіть не справжній чоловік. І смердить від нього просто огидно.
Коли вийшли надвір, над дерев’яними стінами Кургантона вже сходило сонце. Чулося завивання вітру, який літає пагористими полями за містом. Від скромної фортеці Гарвуда Стаута біля східної брами до Курганхолу було менше милі. Лорд Болтон запропонував Смердюкові коня.
— Зможеш їхати верхи?
— Я... мілорде, я... думаю, так.
— Волтоне, допоможи йому сісти верхи.
Навіть без кайданів Смердюк рухався, як старигань. Шкіра обвисла на кістках, а ще Квасний Алін і Бен Бабкуватий казали, що він сіпається. А запах... навіть кобила, яку йому привели, позадкувала від нього.
Але це була лагідна кобила, і вона добре знала дорогу до Курганхолу. Коли заїхали у браму, лорд Болтон прилаштувався біля Смердюка. Гвардійці трохи відстали, зберігаючи дистанцію.
— Як мені тебе називати? — запитав лорд, їдучи клусом широкими й прямими вулицями Кургантона.
«Смердюк, я — Смердюк, римується з „калюк“».
— Смердюк,— озвався він,— з ласки мілорда.
— Млорда,— сказав Болтон і розтулив вуста, між якими ледве-ледве показалися зуби. Невже то була посмішка?
Смердюк не зрозумів.
— Мілорде? Я сказав...
— ...«мілорде», а мав би сказати — «м’лорде». Твій язик кожним своїм словом зраджує твоє походження. Якщо хочеш зійти за справжнього селюка, вимовляй слова так, наче у тебе повний рот багна або наче ти не розумієш їхнього значення.
— Як зволить... м’лорд.
— Уже краще. Сопух і справді страхітливий.
— Так, м’лорде. Перепрошую, м’лорде.
— За що? Це мій син зробив, щоб від тебе так смерділо, а не ти. Я це чудово знаю.
Проїхали стайню й зачинений заїзд зі снопом пшениці на вивісці. З вікон долинула музика.
— Знав я першого Смердюка. Від нього тхнуло, але не тому, що він не мився. Якщо по правді, такого чистяка було ще пошукати. Мився по три рази на день і носив у волоссі квіти, як дівка. Одного разу, коли ще жива була моя друга дружина, його зловили на крадіжці парфумів з її спальні. Я звелів йому за це дати дюжину батогів. У нього навіть кров мала якийсь не такий запах. Наступного року він знову поцупив парфуми. Цього разу випив їх, мало не помер. Не допомогло. Він з тим смородом народився. Простолюд казав, що це прокляття. Боги нагородили його тим смородом, щоб люди знали, яка гнила в нього душа. Наш старий мейстер наполягав, що це ознака хвороби, але хлопчина був міцний, як бичок. Ніхто не міг витримати поряд з ним, тож він спав у свинарнику... допоки під моїми дверима не з’явилася мати Ремсі й не зажадала, щоб я забезпечив своєму байстрюкові слугу, бо той росте дикий і неслухняний. Я віддав їй Смердюка. Це був жарт, але ті двоє стали нерозлийвода. Мені досі цікаво... це Ремсі зіпсував Смердюка чи навпаки? — його милість глянув на нового Смердюка очима блідими й дивними, як дві білі повні.— Що він тобі шепотів, знімаючи кайдани?
— Він... він казав...
«Казав нічого вам не говорити». Слова застрягли в горлі, і Смердюк почав кашляти й задихатися.
— Дихай глибше. Я знаю, що саме він сказав. Щоб ти шпигував за мною і беріг його секрети,— хихикнув Болтон.— Так наче в нього є секрети. Квасний Алін, Лутон, Шкуролуп і решта — звідки вони, на його думку, взялися? Невже він справді вірить, що це його люди?
— Його люди,— луною підхопив Смердюк. Здавалося, від нього очікується якась реакція, але він не знав, що казати.
— Мій байстрюк ніколи не розповідав тобі, звідки він узявся?
На щастя, цю історію Смердюк таки знав.
— Так, розповідав, мі... м’лорде. Ви зустріли його матір на верховій прогулянці й закохалися у її вроду.
— Закохався? — розсміявся Болтон.— Він саме це слово вжив? Та у хлопця душа співця... але якщо ти і справді віриш його пісням, ти ще дурніший за першого Смердюка. Навіть про верхову прогулянку брехня. Я полював на лисицю на Струмені Сліз, натрапив на млин і побачив жінку, яка прала в річці. Старий мірошник узяв собі молоду дружину, більш як удвічі за нього молодшу. Вона була висока і гнучка, як верба, на вигляд дуже здорова. Довгі ноги й маленькі тугі груди,
