Танок драконів - Джордж Мартін

— Це ж ти наполіг на тому, щоб ми взяли її з собою.

— Я сказав, що не можна кидати її у Волантисі. Однак це не означає, що я хотів би з нею переспати. Вона бажає моєї смерті, ти не забув? Я — остання людина, з якою вона схоче подружитися.

— Ви обоє — карлики.

— Так, і карликом був її брат, якого вбили через те, що якісь п’яні бовдури переплутали його зі мною.

— Почуваєшся винним, еге ж?

— Ні,— наїжачився Тиріон.— Маю достатньо власних гріхів, аби ще й чужий на себе брати. Може, в душі я і гнівався на неї і її брата за ту роль, яку вони зіграли на весіллі Джофрі, однак зла їм я не бажав.

— Ти взагалі незлостиве створіння, невинне як ягнятко,— звівся на ноги сер Джора.— Карлиця — це твій тягар. Цілуй її, убивай чи уникай — як собі захочеш. Мене це не обходить.

Проминувши Тиріона, він вийшов з каюти.

«Двічі вигнанець, і не дивно,— подумав Тиріон.— Я б і сам його вигнав, якби міг. Він холодний, сумний, похмурий, без почуття гумору. І це ще його позитивні риси». Більшість часу, коли не спав, сер Джора міряв кроками бак або, тримаючись за леєр, задивлявся на море. «Виглядає свою срібну королеву. Виглядає Данерис, подумки підганяючи корабель. Ну, може, я і сам би так поводився, якби в Міріні на мене чекала Тиша».

Куди діваються повії — може, у Невільничу бухту? Навряд чи. Тиріон читав, що у рабовласницьких містах повії народжуються. «Мормонтові треба було там собі грілку купити». Гарненька рабиня могла б на диво поліпшити йому гумор... особливо сріблястокоса, як ота у Селорисі, яка сиділа в нього на прутні.

На ріці Тиріонові доводилося терпіти Грифа, але там принаймні він мав розвагу: розгадував таємницю капітана у доволі приязному товаристві маленької команди байдака. А на козі, на жаль, ніхто не намагався видати себе за когось іншого, не було нікого особливо приязного, а цікавість викликав тільки червоний жрець. «Він, і ще, можливо, Пенні. Але дівчина мене ненавидить, і небезпідставно».

Життя на борту «Селейсорі Корана», як виявив Тиріон, було страшенно нудне. Найбільш хвилююча розвага — щодня колоти собі ножем пальці на руках і ногах. На ріці Тиріон бачив чимало див: велетенських черепах, зруйновані міста, закам’янілих, голу септу. Неможливо було здогадатися, що очікує за наступним вигином ріки. А на морі всі дні й ночі були однакові. Вийшовши з Волантиса, ког спершу плив уздовж берега, тож Тиріон роздивлявся миси, і хмари морського птаства, які злітали зі скель, і крихкі сторожові башти, міг лічити брунатні острови, пропливаючи повз них. Бачив він і багато інших суден: рибальські човни, неповороткі купецькі кораблі, гордовиті галери, які своїми веслами збивали хвилі на піну. Та щойно вийшли на глибоку воду, лишилися тільки море й небо, вода й повітря. Вода була як вода. Небо як небо. Іноді пропливала хмарка. «Забагато блакиті».

А поночі було зовсім кепсько. Тиріон і так завжди погано спав, а тут ще гірше. Заснувши, він здебільшого бачив сни, і в тих снах на нього чатували Скорбота і кам’яний король з батьковим обличчям. Тому вибір був невеликий: залізти у верхній гамак і слухати хропіння Джори Мормонта, яке лунало знизу, або лишалися на палубі й роздивлятися море. В безмісячні ночі вода від обрію до обрію була чорна, як мейстерське чорнило. Темна, глибока і грізна, моторошно-прекрасна, та коли Тиріон дивився на неї надто довго, він ловив себе на думці, як легко було б ковзнути за планшир і пірнути в темряву. Один короткий сплеск — і жалюгідній казочці під назвою життя прийшов би кінець. «Та що як пекло існує й там на мене чекає батько?»

Найприємнішою частиною дня була вечеря. Годували тут не надто смачно, зате щедро, тож саме на вечерю й попрямував карлик. Камбуз був тісний і незручний, з низькою стелею, тому високі пасажири постійно ризикували розбити собі голову — особливо це стосувалося рослявих рабів-солдатів Полум’яної руки. Та хай як приємно було з цього похихикати, однак Тиріон більше полюбив вечеряти на самоті. Йому дуже швидко набридло сидіти за столом з людьми, з якими не маєш спільної мови, і слухати їхні розмови й жарти, нічого не розуміючи. А тим паче коли постійно себе запитуєш, чи не з тебе вони жартують і сміються.

А ще на камбузі були книжки. Капітан був справжнім книжником, тож тут їх виявилося аж три — збірка віршів про море (від посередніх до поганих), добряче заяложений томик еротичних пригод юної рабині в лісянському будинку подушок, а ще четвертий і останній том «Житія тріарха Белічо», уславленого волантиського патріота, неперервна низка завоювань і перемог якого урвалася дуже нагло: його зжерли велети. Тиріон прочитав усі три до кінця третього дня на морі. А відтак, оскільки інших книжок не було, почав знову перечитувати. Історія рабині була написана найгірше, зате захоплювала найбільше, і саме її Тиріон сьогодні узяв з полиці, щоб почитати під час вечері, яка складалася з буряка в маслі, холодного рибного рагу і сухарів, якими цілком можна було б забивати цвяхи.

Він саме читав розповідь рабині про день, коли їх із сестрою захопили работоргівці, коли на камбуз увійшла Пенні.

— Ой,— зронила вона,— я думала... я не хотіла заважати м’лордові, я...

— Ти не заважаєш. Сподіваюся, ти не збираєшся знову спробувати мене вбити.

— Ні,— відвела вона погляд, почервонівши.

— У такому разі, я не проти товариства. На цьому кораблі його небагато,— згорнув Тиріон книжку.— Ну ж бо. Сідай. Поїж.

Їжі, яку їй лишали під дверима каюти, дівчина здебільшого не торкалася. Мабуть, добряче виголодніла.

— Рагу майже їстівне. Принаймні риба в ньому свіжовиловлена.

— Ні, я... я не їм риби — одного разу мало не вдавилася кісткою.

— Тоді випий вина,— Тиріон наповнив кубок і посунув до неї.— Подарунок від капітана. Якщо по щирості, справжня сеча, гірше за арборське золоте, однак навіть сеча смачніша, ніж той чорний морський ром, який п’ють матроси. Можливо, краще спатимеш.

Дівчина й не торкнулася кубка.

— Дякую, м’лорде, не треба,— позадкувала вона.— Не хочу вас турбувати.

— Ціле життя збираєшся тікати? — запитав Тиріон, поки вона не вислизнула за двері.

Це її зупинило. Щоки в неї зарум’янилися, й він злякався, що зараз вона знову розплачеться. Натомість вона зухвало випнула губу й