Танок драконів - Джордж Мартін

На баці, біля страхітливої напівзогнилої носової фігури, де зазвичай стояв, тримаючись за леєр, сер Джора, задивившись на море, зараз стояла Пенні. Зі спини вона видавалася маленькою і вразливою, як дитина.

Тиріон вирішив, що найкраще їй і не показуватися, та було вже запізно. Вона почула його наближення.

— Гугор Гілл.

— Як скажете...— («Ми обоє знаємо, як мене звати насправді»).— Вибач, що потурбував. Я вже йду.

— Ні,— озвалася вона. Обличчя в неї було бліде й сумне, але не схоже, щоб вона плакала.— Я перепрошую. За вино. Це не ви вбили мого брата чи того бідолашного старого у Тайроші.

— Я зіграв у цьому певну роль, але несамохіть.

— Я так за ним скучила! За братом. Я...

— Я розумію.

Тиріон зловив себе на тому, що думає про Джеймі. «Тобі ще пощастило. Твій брат помер і не встиг тебе зрадити».

— Я думала, що хочу померти,— сказала Пенні,— однак сьогодні, коли почався шторм і я злякалася, що корабель потоне, я... я...

— Ти збагнула, що все-таки хочеш жити.

«Я теж таке переживав. Ми таки маємо дещо спільне».

У Пенні були криві зуби, тому вона соромилася всміхатися, але зараз вона всміхнулася.

— А ви справді зварили суп зі співця?

— Хто — я? Ні. Я куховарити не вмію.

Пенні захихикала — зовсім як мила молоденька дівчина, якою і була... років сімнадцятьох-вісімнадцятьох, не більш як дев’ятнадцятьох.

— А що він зробив, цей співець?

— Склав про мене пісню.

«Твій скарб, твій порив нездоланний, // Блаженство і сором твої... // Не варті ні замок, ні ланець // Одного цілунку її...» Дивина, як легко він пригадав слова. Можливо, ніколи й не забував їх. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»

— Мабуть, погана була пісня.

— Взагалі-то ні. Не якась там «У Кастамері дощ», не думай, просто деякі куплети... ну...

— Наспіваєте?

— Ні,— засміявся він.— Краще тобі не чути, як я співаю.

— Коли ми були маленькі, мама співала для нас. Для нас із братом. Вона завжди казала: байдуже, який у тебе голос, якщо ти любиш пісню.

— А вона теж...

— ...була карлиця? Ні. Тільки тато. Власний батько продав його в три роки работоргівцям, але він став таким видатним лицедієм, що зміг купити собі свободу. Він подорожував по всіх вільних містах, і у Вестерос також запливав. У Старгороді його прозвали Котигорошком.

«Ще б пак!» — подумав Тиріон, стараючись не кривитися.

— Він уже помер,— провадила Пенні.— І мама також. Опо... він був останньою рідною мені людиною, а тепер і його немає,— відвернулася вона й задивилася на море.— Що мені робити? Куди податися? Я нічого не вмію, тільки на потішних герцях виступати, а для них потрібно двоє лицедіїв.

«Ні,— подумав Тиріон.— Тільки не це, дівчино. Навіть не проси. Навіть не думай».

— Знайди собі якогось сироту,— запропонував він.

Пенні немов і не чула.

— Це була татова ідея з герцями. Першу свиню він навіть сам дресирував, але заслаб і не міг сам на ній виїздити, тож його місце посів Опо. Я завжди їздила на собаці. Одного разу ми виступали перед володарем моря у Браавосі, й він так реготав, що потім зробив нам... щедрі подарунки.

— Це там вас і знайшла моя сестра? У Браавосі?

— Ваша сестра? — розгубилася дівчина.

— Королева Серсі.

Пенні похитала головою.

— Вона не... У Пентосі до нас звернувся чоловік. Озмунд. Ні, Освальд. Щось таке. Це Опо з ним зустрічався, без мене. Опо про все домовився. Брат завжди знав, що робити й куди їхати далі.

— Ми далі їдемо в Мірін.

Вона збентежено глянула на нього.

— Ви хотіли сказати — Карт. Ми пливемо у Карт через Новий Гіс.

— У Мірін. Проїдешся на собаці для королеви драконів і у винагороду отримаєш стільки золота, скільки сама важиш. Тому починай уже побільше їсти, щоб виступати перед її світлістю гарною і пухкенькою.

Пенні навіть не усміхнулася.

— Сама-одна я можу хіба їздити по колу. Та й навіть якщо вдасться розсмішити королеву, куди мені їхати далі? Ми ніколи надовго не затримувалися на одному місці. Коли люди бачать нас уперше, то невтримно регочуть, але за четвертим-п’ятим разом знають наперед, що саме ми збираємося робити. І їм уже не смішно. Тож нам доводиться їхати в інше місце. Найбільше грошей ми завжди заробляли у великих містах, але я більше люблю малі містечка. Там люди не мають срібла, зате годують нас за своїм столом, а дітки повсюди за нами бігають.

«Це тому, що вони зроду не бачили карликів у своїх жалюгідних смердючих містечках,— подумав Тиріон.— Кляті шибеники і за двоголовою козою бігали б, якби десь таку побачили. А коли б їм набридло її мекання, вони б зарізали її на вечерю». Але Тиріон зовсім не хотів, щоб дівчина знову розплакалася, тому сказав:

— Данерис має добре серце і щедру душу...— (Бо саме це вона й хотіла почути).— Не маю сумнівів, що у неї при дворі знайдеться для тебе місце. Безпечне місце, де тебе не дістане моя сестра.

Пенні знов обернулася до нього.

— І ви там також будете.

«Якщо Данерис не вирішить, що за кров Таргарієнів, пролиту моїм братом, слід розплатитися кров’ю Ланістерів».

— Буду.

Після цієї розмови дівчина почала частіше виходити з трюму. Наступного дня, в пообідню пору, коли повітря було тепле, а море — спокійне, Тиріон побачив її на палубі разом з плямистою свинею.

— Її звати Гарнюня,— сором’язливо повідомила дівчина.

«Свиня Гарнюня і Пенні-манюня,— подумав Тиріон.— Хто заплатить за всі їхні кривди?» Пенні дала Тиріонові трохи жолудів, і він погодував Гарнюню з долоні. «Не думай, що я не бачу, куди ти хилиш, дівчино»,— думав він, поки свиня кахкала й кувікала.

Незабаром вони почали разом ходити їсти. Іноді тільки вдвох, а іноді приєднувалися до вартових Мокоро. Тиріон кликав їх «пальцями», адже вони, зрештою, були вояками Полум’яної руки і їх було п’ятеро. Пенні сміялася з цього — то був приємний звук, але чувся він нечасто. Рана її була надто свіжа, а горе — надто глибоке.

Дуже швидко Пенні навчилася від Тиріона звати корабель «Смердючим стюардом», але сама гнівалася, коли Тиріон називав Гарнюню Шинкою. Загладжуючи провину, він спробував навчити