Танок драконів - Джордж Мартін
— У мене дядька звати Бринден,— сказав Бран.— Взагалі-то він дядько моєї мами. Його всі кличуть Бринден Чорнопструг.
— Твого дядька, можливо, назвали на мою честь. Ще й досі називають. Уже не так часто, як раніше. У людей коротка пам’ять. Тільки дерева все пам’ятають.
Голос у нього був такий тихий, що Бранові доводилося напружено дослухатися.
— Він майже зрісся з деревом,— пояснила співунка, яку Міра називала Листянкою.— Він уже давно пережив людський вік, однак і досі тримається. Заради нас, заради тебе, заради людського роду. В його тілі залишилося зовсім мало сили. У нього тисяча й одне око, але й наглядати треба дуже багато за чим. Одного дня сам дізнаєшся.
— Дізнаюся що? — запитав потім Бран у Рідів, коли вони прийшли з яскравими смолоскипами, щоб забрати його назад у маленьке відгалуження великої печери, де співуни постелили для них постелі.— І що пам’ятають дерева?
— Таємниці давніх богів,— пояснив Джоджен Рід. Їжа, вогонь і відпочинок допомогли йому відновити сили після тяжкої подорожі, але нині він здавався сумнішим і похмурішим, в очах застиг утомлений і зацькований вираз.— Істини, відомі першим людям, у Вічнозимі вже забули... але не в мокроліссі. У наших болотах і краногах ми живемо ближче до зеленої природи, і тому ми пам’ятаємо. Земля й вода, ґрунт і камінь, дуби, в’язи і верби — вони були до нас і залишаться після нас.
— І ти також,— сказала Міра. Брана це засмутило. «А що як я не хочу залишатися, коли вас уже не буде?» — мало не запитав він, але проковтнув ці слова, так і не вимовивши. Він майже дорослий, тож не хотів, щоб Міра вважала його плаксивим дитинчам.
— Може, ви б теж могли стати зеленвидцями,— натомість сказав він.
— Ні, Бране,— печально озвалася Міра.
— Небагатьом дано у смертному тілі випити з зеленого джерела, почути шепіт листя і побачити очима дерев, очима богів,— сказав Джоджен.— Більшість людей не має такого дару. Мені боги послали тільки зелені сни. Моїм завданням було доправити тебе сюди. Моя роль виконана.
Місяць перетворився на чорну діру в небі. У лісі вили вовки, винюхуючи серед снігових заметів сліди мертвяків. З пагорба зірвалася зграя круків, пронизливо кракаючи, виляскуючи чорними крилами над білим світом. Зійшло червоне сонце, закотилося і знову зійшло, помалювавши сніги у всі відтінки рожевого. У глибині пагорба Джоджен поринув у роздуми, Міра хвилювалася, а Годор блукав темними тунелями з мечем у правій руці й зі смолоскипом у лівій. Чи це блукав Бран?
«Ніхто не повинен дізнатися».
Велика печера, яка закінчувалася безоднею, була чорна як смола, чорна як ніч, чорніша за вороняче перо. Світло сюди проникало як зайда, небажане і незване, і швидко знову зникало: багаття, свічки й очерет горіли недовго, а потім їхнє коротке життя добігало кінця, і вони згасали.
Співуни зробили для Брана престол — такий самий, як у лорда Бриндена: біле віродерево було помережане червоним, а мертве віття сплелося з живим корінням. Його розмістили у великій печері біля безодні, де чорне повітря відлунювало плескотом води, яка бігла десь унизу. Престол встелили м’яким сірим мохом. Всадовивши Брана, накривали його теплими хутрами.
І так він сидів, слухаючи хрипкий шепіт учителя.
— Не бійся темряви, Бране...— лордові слова супроводжувалися слабеньким шелестом гілля й листя, легеньким покивуванням голови.— Найміцніші дерева вросли корінням у темні глибини землі. Темрява стане для тебе плащем, щитом, материнським молоком. Темрява зробить тебе сильним.
Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Безшумно падали сніжинки, вдягаючи в біле сосни-солдати і чатові дерева. Снігу намело стільки, що він перегородив вхід до печер, і Літові доводилося прокопуватися крізь білу стіну, коли хотілося вийти і, приєднавшись до своєї зграї, пополювати. Останнім часом Бран нечасто виходив разом з ним, однак іноді поночі спостерігав за зграєю згори.
Літати було навіть краще, ніж лазити.
Літову шкуру він уже вдягав так само легко, як колись — до зламаної спини — вдягав штанці. Міняти власну шкіру на чорне як ніч пір’я крука було важче, але не настільки важко, як він побоювався, особливо з цими круками. «Дикий огир стає дибки і хвицається, коли об’їждчик намагається на нього сісти, і кусає руку, яка кладе йому в зуби смачний шматочок,— казав лорд Бринден,— але кінь, який звик до одного вершника, звикне й до іншого. Старі чи молоді, а всі ці птахи вже об’їжджені. Обери собі якогось і літай».
Бран обрав одного птаха, потім іншого, але нічого не виходило, аж тут на нього проникливими чорними очима глянув третій птах, схилив голівку набік, кракнув — і несподівано вже не хлопчик роздивлявся крука, а крук роздивлявся хлопчика. Пісня ріки раптово погучнішала, смолоскипи запалали трішки яскравіше, а повітря наповнилося дивними запахами. Спробувавши заговорити, Бран зміг тільки кракнути, а перший політ обірвався, бо він врізався у стіну — й отямився знову в своєму скаліченому тілі. Крук не постраждав. Підлетівши до Брана, він опустився йому на руку, і Бран погладив його пір’я — і знову пірнув у нього. І незабаром він уже літав печерою, кружляючи поміж довгих кам’яних зубів, які звисали зі стелі, і навіть ширяв над безоднею і пірнав у її холодні чорні глибини.
А потім він збагнув, що не сам.
— У тому круці був ще хтось,— розповів він лордові Бриндену, повернувшись у власне тіло.— Якась дівчина. Я її відчув.
— Це жінка зі співунів пісні землі,— пояснив учитель.— Вона давно померла, але її частинка вціліла, так само як вціліє і частинка тебе в Літовому тілі, якщо твоє хлоп’яче тіло раптом завтра помре. Це тінь душі. Вона тебе не скривдить.
— А всі птахи мають у своєму тілі співунів?
— Усі,— сказав лорд Бринден.— Саме співуни навчили перших людей пересилати повідомлення з круками... але в ті часи птахи ще вміли розмовляти. Дерева це пам’ятають, а люди забули, тож тепер їм доводиться писати повідомлення на пергаменті та кріпити до ніг птахів, з якими люди ніколи не ділили одну шкуру.
Стара Нан розповідала таку саму легенду, пригадав Бран, та коли він поцікавився у Роба, чи це правда, брат розсміявся й запитав, чи вірить Бран і в бабаїв. «Я б йому розповів, що вмію літати, а він би не повірив, тож довелося б йому показати. Закладаюся, що й він міг би навчитися
