Танок драконів - Джордж Мартін

— Царю світла, благослови раба свого Мокоро й освіти його шлях у темних кутках світу,— гуркотів червоний жрець.— І захисти свого праведного раба Бенеро. Дай йому мужність. Дай йому мудрість. Наповни його серце вогнем.

Саме тоді Тиріон і помітив Пенні, яка спостерігала за цим балаганом з крутої дерев’яної драбини, що вела під ют. Вона стояла на одному з нижніх щаблів, тож виднілася тільки її голова. У сяйві священного вогнища її очі під каптуром світилися, великі й білі. З нею був пес, великий сірий хорт, верхи на якому вона виїздила на пародійні турніри.

— Міледі,— стиха покликав Тиріон. Правду кажучи, ніяка вона була не леді, але він не міг змусити себе вимовити її дурнувате ім’я, а тим паче не збирався називати її дівчиною чи карлицею.

Вона скулилася.

— Я... я вас не помітила.

— Ну, я маленький.

— Я... я хворіла.

Пес загавкав.

«Ти хотіла сказати — горювала».

— Якщо я чимось можу допомогти...

— Ні.

І вмить вона знову зникла, сховавшись у трюмі в каюті, яку ділила з псом і свинею. Тиріон її розумів. Команда «Селейсорі Корана» навіть зраділа, коли на облавок ступив він: зрештою, карлик приносить удачу. По голові його тріпали так часто і так жваво, аж дивно, що він досі не облисів. Однак реакція на Пенні була змішана: може, вона і карлиця, та водночас вона — жінка, а жінка на кораблі — погана прикмета. На кожного, хто намагався потріпати її по голові, знаходилося троє таких, які бурмотіли собі під ніс прокляття, коли вона проходила повз.

«А я для неї — сіль на рану. Її братові відрубали голову, переплутавши з моєю, а тепер я сиджу тут, наче клята химера, зі своїми порожніми спробами її розрадити. На її місці я б залюбки зіштовхнув мене в море».

До дівчини він відчував тільки співчуття. Вона не заслужила на жахіття, яке сталося з нею у Волантисі, так само як і її брат. Коли Тиріон востаннє її бачив, якраз перед відплиттям, очі в неї були наплакані — два примарні червоні провалля на сумному блідому обличчі. Заки підняли вітрило, вона вже замкнулася в каюті з псом і свинею, але поночі іноді було чути її плач. Буквально вчора Тиріон чув, як один з помічників казав, що слід її викинути за борт, поки вона не затопила сльозами корабель. Тиріон не мав цілковитої певності, що це просто жарт.

Коли закінчилася вечірня молитва й команда корабля знову розійшлася — хтось на чергування, а хтось їсти, пити ром і валятися в гамаку, Мокоро, як і щоночі, залишився біля священного вогнища. Удень червоний жрець відпочивав, а от у темні години доби стояв на чатах, оберігаючи священне полум’я, щоб на світанку знову зійшло сонце.

Присівши навпроти нього, Тиріон почав гріти руки, щоб захиститися від нічної прохолоди. Кілька секунд Мокоро не звертав на нього уваги. Він задивився на мінливе полум’я, поринувши у видіння. «Він і справді бачить прийдешнє, як запевняє?» Якщо так, то це моторошний дар. За деякий час жрець звів очі, зустрівшись поглядом з карликом.

— Гугоре Гілл,— сухо вклонився він,— ти прийшов помолитися разом зі мною?

— Хтось мені сказав, що ніч темна і повна жахіть. Що ви бачите в тому полум’ї?

— Драконів,— сказав Мокоро загальною мовою Вестеросу. Розмовляв він нею вільно, майже без акценту. Понад усякий сумнів, це було однією з причин, чому верховний жрець Бенеро обрав його, щоб навернути Данерис Таргарієн у віру в Р’глора.— Дракони старі й молоді, справжні й облудні, ясні й темні. І ти, маленький чоловік з великою тінню, в самій гущавині крутишся.

— Кручуся? Такий прямолінійний парубок, як я? — Тиріонові це навіть полестило. «Без сумніву, він і хотів мені полестити. Дурні обожнюють послухати, які вони важливі».— Може, ви переплутали мене з Пенні. Ми майже однакові на зріст.

— Ні, друже.

«Друже? Цікаво, коли це ми подружилися?»

— Ви бачили в полум’ї, скільки ми плистимемо до Міріна?

— Так квапишся побачити спасительку світу?

«І так, і ні. Спасителька світу може відрубати мені голову або віддати мене на десерт своїм драконам».

— Тільки не я,— сказав Тиріон.— Мене цікавлять лише оливки. Хоча, боюся, я постарію і помру, але так і не встигну їх скуштувати. Та я би по-собачому доплив швидше, ніж під цим вітрилом. Скажіть, цей Селейсорі Коран був тріархом чи тихоходом?

— Ні тим, ні тим,— хихикнув червоний жрець.— «Коран» означає... не правитель, а людина, яка служить правителеві й дає поради, допомагає вести справи. Ви, вестеросяни, сказали б «стюард» або «магістр».

«Королівський правиця?» — подумав Тиріон. Як кумедно!

— А «селейсорі»?

Мокоро торкнувся носа.

— Наділений приємним ароматом. Запашний, так можна сказати? Духмяний?

— То «Селейсорі Коран» приблизно означає «Смердючий стюард»?

— Радше «Запашний стюард».

Тиріон посміхнувся одним кутиком вуст.

— Я все-таки обираю «смердючий». Але дякую за урок.

— Приємно було просвітити тебе. Можливо, колись ти дозволиш навчити тебе й істин Р’глора.

— Колись.

«Коли від мене залишиться тільки голова на кілку».

Приміщення, яке він ділив із сером Джорою, назвати каютою можна було тільки з великої поваги: у вогкій, темній і смердючій комірці заледве було де повісити два гамаки один над другим. Увійшовши, карлик побачив, що Мормонт розтягнувся в нижньому, повільно погойдуючись разом з кораблем.

— Дівчина врешті вистромила носа з трюму,— повідомив Тиріон.— Але одного погляду на мене було досить, щоб вона знову помчала вниз.

— Вигляд у тебе не дуже.

— Не всі можуть бути такі вродливі, як ти. Дівчина пропаща. Не здивуюся, якщо це бідолашне створіння скрадалося нагору, щоб стрибнути з облавку й утопитися.

— Бідолашне створіння звати Пенні.

— Знаю я, як її звати,— сказав Тиріон, якого дратувало це ім’я. Брата її всі звали Гріш, хоча справжнє його ім’я було Опо. «Гріш і Пенні. Найдрібніші монети, майже нічого не варті, а що найгірше, вони ці імена обрали самі». Це залишало гіркий присмак.— Хай як її звати, а їй потрібен друг.

— То подружися з нею,— сів у гамаку сер Джора.— Чи одружися з нею — мені байдуже.

Ці слова теж лишали гіркий присмак.

— Бо ми подібні, ти це хотів сказати? А