Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Ґлокта, похитуючись, зайшов крізь відчинені двері до передпокою за порогом архілекторського кабінету. Секретар різко й сердито підвів голову.

— Очільнику Ґлокто! Не можна так просто… — Коли до вузької кімнатки позаду Ґлокти затупали найманці, він затнувся. — Я хочу сказати… не можна…

— Мовчати! Я дію за чітким наказом самого короля.

«Що ж, усі брешуть. Різниця між героєм і лиходієм полягає в тому, чи йому вірять».

— Відступіться! — процідив він двом практикам, що стояли обабіч дверей. — Або готуйтеся за це відповісти.

Відтак, коли надійшло більше людей Коски, вони перезирнулися, разом підняли руки й дозволили себе роззброїти. «Інстинкт самозбереження. Однозначний недолік».

Ґлокта ненадовго зупинився перед порогом. «Тут я так часто плазував на догоду Його Преосвященству». Він торкнувся деревини, і йому залоскотало пальці. «Невже це може бути аж так легко? Просто підійти серед білого дня й заарештувати наймогутнішу людину Союзу?» Довелося притлумити широку усмішку. «Якби ж я тільки швидше до цього додумався…» Ґлокта крутнув дверною ручкою й перевалився через поріг.

Кабінет Сульта загалом був такий самий, як завжди. Великі вікна, з яких виднівся Університет, величезний круглий стіл із усіяною коштовним камінням мапою Союзу, ошатні стільці й набурмосені портрети. Однак у високому кріслі сидів не Сульт. Там сидів не хто інший, як його улюблений лакиза, очільник Ґойл. «Приміряємо на себе велике крісло, так? Боюся, для тебе воно відверто завелике».

Спершу Ґойл обурився. «Як хтось сміє так сюди вдиратися?» Потім спантеличився. «Хто посмів би так сюди вдертися?» Тоді вразився. «Каліка? Але як?» А відтак, побачивши, як Коска й четверо його людей пройшли у двері слідом за Ґлоктою, жахнувся. «Тепер ми починаємо дещо розуміти».

— Ви! — процідив він. — Але ж вас…

— Зарізали? На жаль, плани змінилися. Де Сульт?

Ґойл швидко ковзнув поглядом по кімнаті, по найманцеві, схожому на карлика, по тому, який мав гак замість долоні, по тому, що мав страхітливі болячки, а тоді зупинився на Косці, який зухвало ходив по краю кімнати, тримаючи одну руку на руків’ї меча.

— Я вам заплачу! Хай скільки він вам платить, я заплачу вдвічі більше!

Коска простягнув розкриту долоню.

— Віддаю перевагу готівці.

— Зараз? Я не маю… Не маю її при собі!

— Шкода, та я працюю за тим самим принципом, що й повії. Веселощів за обіцянки не купиш, мій друже. Жоднісіньких.

— Зачекайте! — Ґойл незграбно підвівся й відступив на крок, тримаючи перед собою тремтливі руки. «Але ж йому нікуди йти — хіба що у вікно. Ось чим погане честолюбство. Постійно дивлячись угору, легко забути, що єдиний шлях назад із запаморочливих висот — це тривале падіння».

— Сідайте, Ґойле, — прогарчав Ґлокта.

Коска схопив його за зап’ясток, вивернув йому праву руку, грубо завівши її за спину, так, що той вереснув, а тоді штовхнув назад у крісло, схопився однією рукою за його потилицю й гепнув обличчям об прекрасну мапу Союзу. Пролунав різкий тріск: у Ґойла зламався ніс, оббризкавши кров’ю західну частину Міддерланду.

«Аж ніяк не витончено, але витонченість для нас уже не на часі. Зізнання архілектора чи когось близького до нього… Сульт підійшов би краще, та якщо мізки недоступні, на мою думку, слід обійтись анусом».

— Де та дівчина з моїми інструментами?

Арді сторожко прокралася до кімнати, поволі підійшла до столу й поставила скриню.

Ґлокта клацнув пальцями і вказав. Підійшов гладкий найманець і міцно взявся за Ґойлове вільне передпліччя, а тоді рвучко розтягнув його на столі.

— Ґойле, ви, певно, гадаєте, що страх як багато знаєте про тортури? Але повірте мені: той, хто не побував по обидва боки столу, насправді не розуміє нічогісінько.

— Тварюко божевільна! — Очільник зіщулився й розмазав обличчям кров по всьому Союзу. — Ви переступили межу!

— Межу? — Ґлокта розреготався. — Цієї ночі я відтинав пальці одному з моїх друзів і вбив іншого, а ви смієте говорити мені про межі?! — Він підняв кришку скрині, і його інструменти самі полізли до рук. — Єдина межа, яка має значення, відділяє сильних від слабких. Того, хто питає, від того, хто відповідає. Інших меж не існує.

Він нахилився вперед і втиснув кінчик пальця Ґойлові у скроню.

— Це все у вас у голові! Кайданки, будь ласка.

— Прошу?

Коска поглянув на гладкого найманця, і той знизав плечима. Розпливчасті татуювання на його товстій шиї зіщулилися.

— Пф-ф-ф, — озвався карлик.

Той, що з болячками, мовчав. Однорукий найманець уже зняв маску й тепер колупався гаком у носі.

Ґлокта вигнув спину й тяжко зітхнув. «Досвідчені помічники справді незамінні».

— Тоді, мабуть, треба імпровізувати.

Він узяв десяток довгих цвяхів і з дзенькотом розсипав їх по поверхні столу. Витягнув молоток із блискучою начищеною головкою.

— Гадаю, ви бачите, до чого все йде.

— Ні. Ні! Ми можемо щось вигадати, можемо… — Ґлокта встромив кінчик одного цвяха Ґойлові в зап’ясток. — Ай! Стривайте! Стривайте…

— Будьте ласкаві, потримайте оце. У мене всього одна вільна рука.

Коска сторожко затиснув цвях між великим і вказівним пальцями.

— Тільки дивіться, куди цілитеся молотком, гаразд?

— Не турбуйтесь. Я доволі меткий.

«Страх як багато практикувався».

— Стривайте! — заверещав Ґойл.

Молоток тричі металево цокнув — тихо, аж прикро, — вгороджуючи цвях чітко між кістками в Ґойловому передпліччі, а тоді — у стіл під ним. Ґойл заревів від болю й розбризкав по столу криваву слину.

— Ох, та годі, очільнику, порівняно з тим, що ви виробляли зі своїми арештантами в Енґлії, це просто дитяче лепетання. Постарайтеся розрахувати сили. Якщо кричатимете так зараз, то згодом нічого не зможете вдіяти.

Гладкий найманець ухопив пухкими руками другий зап’ясток Ґойла й розтягнув його на мапі Союзу.

— Цвях? — запитав Коска, здійнявши брову.

— Ви швидко вловлюєте суть.

— Стривайте! Ай! Стривайте!

— Чому? Зараз я найближче підійшов до радості за останні шість років. Не відмовляйте мені в маленькій приємності. Мені їх дістається дуже-дуже мало.

Ґлокта здійняв молоток.

— Стривайте!

Цок. Ґойл знову заревів від болю. Цок. І ще раз. Цок. Цвях проштрикнув зап’ясток повністю, і колишній бич виправних колоній Енґлії був щільно пришпилений за обидві руки. «Саме до цього, гадаю, доводить честолюбство без таланту. Навчити смирення легше, ніж можна подумати. Щоб наше зухвальство здулося, достатньо одного-двох цвяшків у потрібному місці». Ґойл шумно задихав крізь закривавлені зуби й зашкрябав міцно прип’ятими пальцями по дереву. Ґлокта несхвально захитав головою.

— Був би я вами, припинив би пручатися. Ви тільки плоть порвете.

— Ти за це заплатиш, падлюко калічна! Не думай, що не заплатиш!

— О, я вже заплатив.

Ґлокта поволі крутнув шиєю по колу, намагаючись зовсім трохи розслабити м’язи у плечах, які заціпеніли й тепер нили.

— Мене тримали — не знаю, як довго, але припустив би, що кілька місяців, — у камері, не більшій за комод. Відверто замалій, щоб там можна було стати чи навіть прямо сісти. У всіх можливих позах доводилося скручуватися, гнутися, мучитися. Сотні нескінченних годин у непроглядній пітьмі, задушливій спеці. Доводилося стояти на колінах серед смердючої багнюки з мого власного лайна,