Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Вони знову почимчикували крізь нудотну темряву.

— Це запитання мало бути риторичним.

— Риторика? В каналізації?

— Ану зачекайте!

Коска підняв одну руку, і буркотлива процесія знову загальмувала. Згори долинав якийсь звук, спершу тихо, а потім гучніше — ритмічний і глухий тупіт ніг, які, здавалося, надходили звідусіль одночасно, і це бентежило. Коска притулився до липкої стіни. На його обличчя падали смуги світла з решітки вгорі, а довга пір’їна на його капелюсі обвисла від слизу. У мороці залунали голоси. «Кантійські голоси». Коска всміхнувся й тицьнув пальцем на дах.

— Наші давні друзі гурки. Ці падлюки не здаються, еге ж?

— Вони швидко пройшли, — буркнув Ґлокта, намагаючись перевести подих.

— На вулицях, гадаю, вже мало хто б’ється. Всі або відступили до Аґріонта, або здалися.

«Здатися гуркам». Ґлокта скривився, витягнувши ногу. «Це рідко буває доброю ідеєю, а двічі про таке взагалі не подумав би ніхто».

— Тоді треба поквапитися. Ворушіться, брате Лонґфуте!

Навігатор пошкандибав далі.

— Тепер ми вже недалеко! Я не збився з дороги, о ні, я так не можу! Це було б не в моєму стилі. Тепер ми близько до рову, дуже близько. Якщо крізь стіни є якийсь шлях, я його знайду, можете бути в цьому певні. Я заведу вас за стіни за…

— Стули пельку і йди давай, — прогарчав Ґлокта.

Один із робітників струсив зі своєї бочки останні залишки дерев’яної стружки, другий розгладив граблями купу блідого пороху, і готово. Вся площа Маршалів, від височезних білих стін Зали військової слави праворуч від Ферро до золочених воріт Осередку лордів ліворуч від неї, була вкрита тирсою. Можна було подумати, що тут і лише тут раптом пішов сніг, залишивши на гладеньких плитах тоненьку ковдру. І на темному камені, і на ясному металі.

— Добре, — несподівано задоволено кивнув Баяз. — Дуже добре!

— Це все, мілорде? — гукнув старший із їхнього догідливого гурту.

— А ніхто з вас не хоче залишитись і подивитись на знищення незнищенних Ста Слів?

Старший дещо спантеличено скосив очі на одного зі своїх колег.

— Ні. Ні, гадаю, ми просто… розумієте…

Він і решта робітників позадкували геть, забравши із собою порожні бочки. Невдовзі вони зникли поміж білих палаців. Ферро й Баяз залишилися самі серед плаского запорошеного обширу.

Лише вони, та ще скриня Творця й та штука, яка там лежала.

— Отже… Пастку поставлено. Нам потрібно лише дочекатися здобичі.

Баяз спробував двозначно всміхнутись, але Ферро не обманювалася. Вона бачила, як він заламує вузлуваті руки, як стискаються й розслаблюються бічні м’язи на його лисій голові. Він не був упевнений, що його плани спрацюють. Хай який він був мудрий, хай який спритний, хай який хитрий, він не міг бути певен. Ота штука у скрині, холодна важка річ, якої Ферро кортіло торкнутися, була чимось невідомим. Застосовували її досі лише раз, та й тоді далеко, на безлюдних пустирях Старої Імперії. Серед безкрайніх руїн проклятого Аулкуса.

Ферро насупилась і трохи витягнула меч із піхов.

— Якщо вони прийдуть, це тебе не врятує.

— Ножів забагато не буває, — загарчала вона у відповідь. — Звідки тобі знати, що вони взагалі підуть сюди?

— А що ще вони можуть зробити? Вони мусять іти туди, де перебуваю я. Це їхня мета. — Баяз шумно втягнув повітря крізь ніс і випустив його. — А я тут.

Жертви

Шукач протиснувся у ворота разом із цілою хвилею інших людей, серед яких було трохи північан і страшенно багато хлопців із Союзу. Усі вони стікалися до міста після тієї пародії на бій за стінами. На стінах над арковим входом стояло трохи людей, які раділи й кричали, наче на весіллі. По той бік тунелю стояв товстун у шкіряному фартусі й плескав людей по спинах, коли вони проходили повз нього.

— Дякую, друже! Дякую!

Він сунув щось у руку Шукачеві, всміхаючись, як дурний. Хлібина.

— Хліб. — Шукач принюхався, та хлібина пахла нормально. — Що все це в біса означає?

У чолов’яги був візок із цілою купою хлібин. Він роздавав їх усім воякам, які його минали, і союзникам, і північанам.

— І хто це взагалі такий?

Мовчун знизав плечима.

— Пекар?

Замислюватися над цим було ніколи. Їх усіх заштовхували до великого простору, де було повно людей, які штурхалися, бурчали й смітили. Вояки всіх мастей, а скраю — трохи стариганів і жінок. Їм уже починали набридати радісні вигуки. На возі посеред цього шарварку стояв гарно підстрижений хлопака в чорній формі й репетував, немов козел, що загубився:

— Восьмий полк, до Чотирьох Кутів! Дев’ятий — до Аґріонта! Якщо ви з Десятим, то, хай вам грець, зайшли не в ті ворота!

— Нам же наче треба було до доків, майоре!

— З доками розбирається дивізія Полдера! Ми йдемо до північної частини міста! Восьмий полк — до Чотирьох Кутів!

— Я з Четвертим!

— Четвертим? Де твій кінь?

— Загинув!

— А куди йти нам? — проревів Лоґен. — Північанам!

Хлопака витріщився на них круглими очима, а тоді скинув руки вгору.

— Просто йдіть! Побачите якихось гурків — убивайте!

Він знову повернувся до воріт і тицьнув через плече великим пальцем на місто.

— Дев’ятий полк — до Аґріонта!

Лоґен насупився.

— Тут ми нічого путнього не почуємо.

Він показав на широку вулицю, якою крокувала безліч вояків. Над будівлями стриміла якась височезна вежа. Здоровезна, певно, зведена на пагорбі.

— Як розділимося, просто йтимемо ось на це.

Він попрямував тією вулицею, і Шукач пішов слідом, за ним — Мовчун із Дрижаком і його хлопцями, а ще далі — Червона Шапка та його ватага. Невдовзі натовпи порідшали, і вони пішли безлюдними вулицями, тихими, якщо не брати до уваги криків якихось птахів. Ті, як завжди, були щасливі, їх геть не обходило, що щойно відбувся бій, і ще менше обходило те, що невдовзі станеться ще один.

Шукач теж не дуже про це замислювався, хоч і тримав у одній руці ненатягнутий лук. Надто вже завзято він вдивлявся в будинки обабіч дороги. Він таких будинків у житті не бачив. Зведених із маленьких квадратних червоних камінців і чорної деревини, напов­неної білою штукатуркою. Кожен із будинків був такий великий, що йому зрадів би й вождь, а більшість іще й мала скляні вікна.

— Кляті палаци, еге ж?

Лоґен пирхнув.

— Гадаєш, це щось особливе? Тобі варто побачити той Аґріонт, до якого ми прямуємо. Які будинки там. Тобі такі й не снилися. Карлеон у порівнянні з цим місцем — свинарник.

Шукачеві завжди здавалося, що Карлеон аж надто сильно забудований. А це місце було просто сміховинне. Він трохи відстав і зрозумів, що йде поряд із Дрижаком. Розірвав хлібину і простягнув половинку йому.

— Дякую. — Дрижак надкусив один її кінець, а тоді — другий. — Незле.

— Що може бути краще? Краще за цей смак свіжого хліба? Це смак… мабуть, миру.

— Як скажеш.

Вони трохи пожували мовчки.

Шукач поглянув убік.

— Як на мене, тобі варто облишити цю ворожнечу.

— Яку ще ворожнечу?

— А з ким ти ворогуєш? Я кажу про твою ворожнечу з новим королем, який отам іде. З Дев’ятипалим.

—