Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Дрижаку, ти людина хороша. Ти мені подобаєшся. Всім подобаєшся. У тебе міцні нерви, хлопче, і мізки є, і люди готові за тобою йти. Ти можеш далеко піти, якщо не вб’єшся, і заковика саме в цьому. Я не хочу, щоб ти вліз у щось таке, чого не зможеш добре закінчити.

— Тоді не переймайся. Я неодмінно закінчу все, у що влізу.

Шукач похитав головою.

— Ні, ні, хлопче, я не про це, аж ніяк не про це. Може, ти й вийдеш переможцем, а може, й ні. Я хочу сказати, що ні те, ні те перемогою не буде. Кров породжує кров і більше нічого. Я хочу сказати, що в тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш стати кращим.

Дрижак набурмосився на нього. А тоді відкинув окраєць хліба, крутнув великим плечем і подався геть, не сказавши більше ні слова. Шукач зітхнув. Є такі речі, яких не виправити самими лише словами. А деякі не можна виправити взагалі.

Вони вийшли з лабіринту будівель до річки. Вона, певно, була така завширшки, як Вайтфлоу, тільки обидва її береги складалися з каменю. Річку перетинав найбільший міст, який коли-небудь бачив Шукач, із перилами з виткого заліза, такий широкий, що там могли б проїхати бік у бік два вози. У віддаленому кінці стояла ще одна стіна, навіть більша за ту, крізь яку вони пройшли. Шукач із роззявленим ротом ступив кілька кроків уперед, а тоді оглянув блискучу воду й побачив, що є й інші мости. Багато мостів, часом навіть більших, які виходили з величезного лісу стін, веж і височезних будівель.

На це витріщалося й багато інших, вирячивши очі так, ніби вони опинилися на місяці. Навіть у Мовчуна лице перекосилося — можливо, від подиву.

— Матері його ковінька, — проказав Дрижак. — Бачили хоч раз щось схоже?

Шукачеві від витріщання на все це вже боліла шия.

— У них тут стільки всього. Нащо їм узагалі та клята Енґлія? То ж вигрібна яма.

Лоґен знизав плечима.

— Хто його знає. Мабуть, деякі люди завжди хочуть більшого.

— Деякі люди завжди хочуть більшого. Так, брате Лонґфуте? — Ґлокта несхвально похитав головою. — Я пощадив вашу другу ногу. Пощадив ваше життя. А тепер ви хочете ще й волі?

— Очільнику, — улесливо заговорив навігатор, — дозвольте сказати, що ви справді зобов’язалися мене відпустити… Я свою частку угоди виконав. Оті двері мають відчинитися на площу, розташовану неподалік Будинку питань…

— Це ми ще побачимо.

Останній удар сокирою, останній вихор трісок — і двері хитнулися назад на іржавих петлях, а тоді у вузький льох пролилося денне світло. Найманець із татуйованою шиєю відступив убік, і Ґлокта пришкандибав до виходу й визирнув із нього. «Ах, свіже повітря… Дар, який ми так часто сприймаємо як належне». Коротенькі сходи вели до брукованого подвір’я, оточеного зачуханими спинами сірих будівель. Ґлокта знав його. «Якраз за рогом Будинку питань, як і було обіцяно».

— Очільнику! — стиха озвався Лонґфут.

Ґлокта вишкірився. «А втім, що в цьому поганого? У будь-якому разі є шанси, що цього дня не переживе ніхто з нас, а мерці можуть дозволити собі милосердя. Ба більше, це єдині люди, які можуть його собі дозволити».

— Гаразд. Відпустіть його. — Одноокий найманець дістав довгий ніж і перепиляв мотузку на зап’ястках у Лонґфута. — Було б чудово, якби я вас більше не бачив.

На обличчі навігатора з’явилася тінь усмішки.

— Не хвилюйтесь, очільнику. Я цієї ж миті думав точнісінько те саме.

Він знову пошкандибав туди, звідки вони прийшли, спустився вогкими сходами до стічних труб, а тоді завернув за ріг і зник.

— Скажіть мені, що принесли те, що треба, — промовив Ґлокта.

— Я ненадійний, очільнику. А не недосвідчений. — Коска махнув рукою на найманців. — Пора, друзі. Час почорніти.

Вони всі як один витягнули чорні маски й застебнули їх на собі, познімали обшарпані плащі й подертий одяг. Під ним на кожному було чисте вбрання, чорне з ніг до голови, з ретельно прихованою зброєю. За кілька секунд юрба злочинців обернулася на гарно організований загін практиків Королівської Інквізиції. «А втім, різниця між ними не надто велика».

Коска й собі скинув плащ, хутко вивернув його і знову на­дягнув. Підкладка плаща була чорна, як ніч.

— Носити кілька різних кольорів завжди розважливо, — пояснив він. — На той випадок, якщо у скрутному становищі доведеться перейти на інший бік.

«Справжнісінький перевертень». Він зняв капелюха й посмикав брудну пір’їну.

— Можна його залишити?

— Ні.

— Жорстока ви людина, очільнику. — Коска з широкою усмішкою пожбурив капелюх кудись у тінь. — І за це я вас люблю.

Він теж надягнув маску, а тоді насупився на Арді, яка стояла в кутку льоху, спантеличена й виснажена.

— А що вона?

— Вона? Арештантка, практику Коско! Шпигунка у змові з гурками. Його Преосвященство висловив бажання допитати її особисто. — Арді кліпнула на Ґлокту. — Це легко. Просто здавайтеся наляканою.

Дівчина ковтнула.

— Із цим проблем не виникне.

«Із тим, щоб пройти Будинком питань, аби заарештувати архілектора? Я б так не сказав». Ґлокта клацнув пальцями.

— Треба йти.

— Треба йти, — сказав Вест. — Ми очистили доки? Де носить Полдера?

— Здається, цього ніхто не знає, сер.

Брінт спробував провести свого коня далі, та вони застрягли посеред невдоволеного натовпу. Гойдалися списи, і їхні вістря метлялися небезпечно близько. Лаялися солдати. Ревіли сержанти. Квоктали, наче роздратовані кури, офіцери. Важко було уявити складніший ландшафт, аніж вузькі вулички за доками, якими треба було провести багатотисячну армію. Ще гірше було те, що тепер у протилежному напрямку йшов лиховісний потік поранених, які шкутильгали самі або ж пересувалися з чужою допомогою.

— Розступіться перед лорд-маршалом! — заревів Пайк. — Дорогу лорд-маршалові!

Він здійняв шпагу так, ніби був цілком готовий побити нею когось плазом, і люди швидко забралися з дороги, а довкола гримучих списів утворилася ціла долина. Із-поміж них виїхав, заторохтівши, один вершник. Джеленгорм із кривавим порізом на лобі.

— У тебе все гаразд?

Здоровань усміхнувся.

— Та то пусте, сер. Врізався головою в колоду, хай їй грець.

— Яка ситуація?

— Ми відтісняємо їх до західної частини міста. Кавалерія Кроя, як я розумію, дісталася Чотирьох Кутів, але гурки досі незле оточують Аґріонт, а тепер перегруповуються і йдуть у контратаку із заходу. Багато піхотинців Кроя досі стирчать на вулицях по той бік річки. Якщо сюди найближчим часом не надійде підкріплення…

— Мені треба поговорити з генералом Полдером, — урвав його Вест. — Де в біса носить того Полдера?! Брінте!

— Сер?

— Візьми кількох із цих хлопців і негайно приведи сюди Полдера! — Він тицьнув пальцем у повітря. — Особисто!

— Так, сер!

Брінт чесно постарався розвернути коня.

— А що на морі? Ройцер прибув?

— Наскільки мені відомо, він розпочав бій із гуркським флотом, але гадки не маю, як…

Коли вони вийшли з-поміж будівель і дісталися бухти, запах гнилої солі й підпаленої деревини посилився.

— Трясця його матері.

Вест не міг із цим не погодитися.

Граційна дуга адуанських доків обернулася на кривавий півмісяць. Пристань поряд із ними почорніла, спопеліла, була завалена зламаним спорядженням і зламаними тілами.