Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Далі ще бився кепсько організований у групи натовп людей, наїжачившись на всі боки держаковою зброєю. Повітря було наповнене їхнім галасом. Прапори Союзу і знамена гурків теліпалися на вітрі, наче опудала. Епічне протистояння займало майже всю довгу лінію узбережжя. Кілька складів були охоплені полум’ям, і від них ішло мерехтливе марево. Через це сотні людей, що застрягли в бою за складами, видавалися схожими на привидів. Із охоплених вогнем будівель до затоки виринали довгі струмені задушливого диму — чорного, сірого, білого. Там, у кипучій гавані, безліч кораблів вступили в окрему відчайдушну боротьбу.

Снували сюди-туди судна на всіх вітрилах; вони поверталися, силкувалися зайняти якусь позицію, здіймали в повітря блискучі бризки. Катапульти жбурлялися полум’яними снарядами, лучники на палубах стріляли полум’яними залпами, високо в павутинні такелажу повзали матроси. Інші кораблі за допомогою мотузок і гаків зчепилися незугарними парами, наче бійцівські собаки, які гризуться, а на їхніх палубах у мерехтливих променях сонця виднілися люди, що зійшлися в лютому бою. Марно пленталися підбиті судна, на яких висіла рвана парусина й теліпався порізаний такелаж. Кілька з них палали, і від них бурими стовпами йшов дим, що перетворював низеньке сонце на огидну пляму. Повсюди на спіненій воді плавали сліди кораблетрощ: бочки, скрині, потрощені колоди й мертві матроси.

Вест упізнав звичні обриси кораблів Союзу з вишитими на вітрилах жовтими сонцями й міг здогадатися, де гуркські судна. Але були там і інші — видовжені, худорляві хижаки з чорними корпусами та білими вітрилами, кожне з яких було позначене чорним хрестом. Одне судно особливо виділялося висотою на тлі всіх інших у гавані, і його саме пришвартовували біля одного з нечисленних уцілілих причалів.

— Із Таліна ніколи не приходить нічого доброго, — пробурчав Пайк.

— Якого милого тут роблять штирійські кораблі?

Колишній засуджений показав на судно, яке саме таранило гуркський корабель.

— Вочевидь, б’ються з гурками.

— Сер, — поцікавився хтось, — що нам робити?

Одвічне запитання. Вест розтулив рота, та з нього не долинуло ні звуку. Як одна людина може сподіватися на якусь владу над колосальним хаосом, що розкинувся перед нею? Вест пригадав, як Варуз у пустелі ходив повсюди зі своїм величезним штабом за спиною. Згадав, як Бурр гупав кулаком по своїх мапах і розмахував товстим пальцем. Найголовніший обов’язок командира — не командувати, а здаватися людиною, що вміє це робити. Він перекинув зболілу ногу через луку сідла і зліз на липку бруківку.

— Поки що влаштуємо штаб тут. Майоре Джеленгорме.

— Сер?

— Знайди генерала Кроя і скажи йому, хай далі просувається на північ і на захід, до Аґріонта.

— Так, сер.

— Хай хтось збере людей і почне прибирати це сміття в доках. Нам треба швидше провести своїх людей.

— Так, сер.

— І хай хтось, біс забирай, знайде мені генерала Полдера! Кожен має зробити свій внесок!

— А це ще що таке? — пробурчав Пайк.

Побитою пристанню до них упевнено крокувала дивна процесія, що неначе прийшла зі сну і здавалася недоречною серед таких уламків. Дюжина пильних охоронців у чорних обладунках оточувала одного чоловіка. Він мав чорне волосся з сивими пасмами й загострену борідку, бездоганно підрівняну. На ньому були чорні чоботи й рифлений нагрудник із чорної сталі, а з одного його плеча велично спадав плащ із чорного оксамиту. Він, по суті, був убраний, наче найбагатший грабар у світі, але крокував зі сталевою впевненістю у власній важливості, що властива лише верховним представникам королівських родин. Цей чоловік крокував навпростець до Веста, не позираючи ні ліворуч, ні праворуч. Його владність без жодних зусиль відштовхувала від нього оторопілих вартових і штабних офіцерів, як магніт відштовхує залізні ошурки.

Чоловік простягнув руку в чорній латній рукавиці.

— Я великий герцог Орсо Талінський.

Можливо, він хотів, щоб Вест опустився на коліна й поцілував її. Натомість Вест схопився за неї й міцно потиснув.

— Ваша ясновельможносте, це честь для мене.

Він гадки не мав, чи правильно взагалі звертатися так до цієї людини. Вест аж ніяк не сподівався зустріти посеред кривавого бою в доках Адуа одного з наймогутніших людей у світі.

— Я лорд-маршал Вест, командир армії його величності. Не хотів би видатися невдячним, але ви далеко від дому…

— Моя донька — ваша королева. Від її імені народ Таліна готовий принести будь-яку жертву. Щойно почувши про… — зобачивши охоплену вогнем гавань, він вигнув одну чорну брову, — тутешні негаразди, я підготував похід. Кораблі мого флоту, а також десять тисяч найкращих моїх бійців, у вашому розпорядженні.

Вест гадки не мав, як на це реагувати.

— Справді?

— Я дозволив собі висадити їх. Вони наразі виганяють гурків із південно-західної частини міста. Як вона там зветься — Три Ферми?

— Гм… так.

Герцог Орсо ледь помітно всміхнувся.

— Живописна назва для міського району. Не переймайтеся більше своїм західним флангом. Бажаю вам успіхів у роботі, лорд-маршале. Якщо на те буде воля фатуму, ми зустрінемось опісля. Як переможці.

Він схилив величну голову в поклоні й хутко подався геть.

Вест витріщився йому вслід. Він знав, що справді має радіти несподіваній появі десяти тисяч штирійських вояків, готових допомогти, але не міг позбутися дошкульного відчуття, що був би щасливіший, якби великий герцог Орсо не прибув узагалі. Однак наразі в нього були й нагальніші клопоти.

— Лорд-маршале! — гукнув Брінт, який біг пристанню на чолі групки офіцерів. На його обличчі з одного боку виднілася велика й довга смуга попелу. — Лорд-маршале, генерал Полдер…

— Ну нарешті, хай йому грець! — гарикнув Вест. — Тепер ми, можливо, почуємо деякі відповіді. І де носить цього гада?

Він відштовхнув Брінта й заціпенів. Полдер лежав на ношах, які тримали четверо його штабних офіцерів, забрьоханих і нещасних. Генерал так скидався на людину, яка спокійно спить, що Вестові здавалося, ніби він зараз почує його хропіння. Однак цей ефект серйозно псувала величезна рвана рана в його грудях.

— Генерал Полдер очолював атаку, — промовив один з офіцерів і проковтнув сльози. — Шляхетна самопожертва…

Вест опустив погляд. Як часто він бажав цій людині смерті? Відчувши раптовий напад нудоти, він швидко прикрив обличчя рукою й прошепотів:

— Трясця.

— Трясця! — процідив Ґлокта, підвернувши тремтливу ногу на найвищій сходинці й мало не повалившись долілиць.

Кістлявий інквізитор, який ішов у протилежний бік, зміряв його уважним поглядом.

— Якась проблема? — загарчав Ґлокта.

Інквізитор опустив голову й побіг далі, не кажучи нічого.

Цок, стук, біль. Він до болю повільно минав напівтемний коридор. Тепер кожен крок був випробуванням, але Ґлокта змушував себе йти далі, хоча ноги в нього палали, стопа пульсувала, шия нила, а по викривленій спині під одягом стікав піт. На його обличчі застигла беззуба гримаса байдужості. З кожним важким вдихом і болісним звуком на шляху крізь будівлю він очікував, що стикнеться з перепонами. З кожним нападом болю, з кожним спазмом чекав, що з дверей вирине купа практиків і заріже його самого та його ледве замаскованих найманців, як свиней.

Однак ті нечисленні знервовані люди, яких вони минали, майже не підводили поглядів. «Страх зробив їх недбалими. Світ балансує на краю прірви. Всім лячно ступити навіть крок, щоб