Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Тепер гамір бою ставав дедалі гучнішим. Від смороду диму та гніву йому щипало в носі та шкрябало в горлі. Шерехатий метал меча Творця норовив вислизнути зі спітнілої долоні. Лоґен ішов нишком, сильно пригнувшись до землі, долаючи купу уламків і минаючи розтрощену стіну. Одну руку він завів за спину, розправивши долоню; це означало: йдіть обережно. Наблизився до краю й зазирнув за нього.

Просто попереду здіймався Аґріонт, чорніючи великими стінами й вежами на тлі білого неба. Вони ж були віддзеркалені в рову внизу. Біля води зібралося багато людей, які юрмилися на бруківці всюди, куди сягало Лоґенове око. Не треба було бути розумником, щоб усвідомити: це гурки. До бійниць летіли стріли з луків, а тоді донизу летіли стріли з арбалетів, які відскакували від бруківки й застрягали, тремтячи, в дерев’яних ширмах.

Менш ніж за тридцять кроків вони вишикувалися в шеренгу, ставши обличчями до центру міста. Гарну, акуратну шеренгу, наїжачену списами обабіч високого знамена, на якому мерехтіли золоті літери. Сувору шеренгу із суворих бійців із доброю зброєю й добрими обладунками — геть не таких, як оте сміття, з яким вони зіткнулися за стінами. Лоґенові думалося, що криками цю компанію нікуди не зсунути. Ну, хіба що просто на нього.

— Ого, — сказав собі під носа Шукач, стиха підійшовши туди. За ним з’явилися ще кілька північан і розійшлися біля входу на вулицю, дурнувато роззираючись довкола.

Лоґен помахав їм рукою.

— Можливо, краще не мозолити нікому очей…

Офіцер посеред шеренги гурків крикнув щось своєю грубою мовою й показав у їхній бік вигнутим мечем. Забряжчали обладунки: бійці наставили списи.

— Ох, от лайно, — процідив Лоґен.

Гурки пішли вперед — швидко, проте впорядковано. Ціла купа, до того ж наїжачена ясним, гострим, смертоносним металом.

Коли тебе атакують, варіантів усього три. Тікати, стояти або атакувати самому. Втеча — це зазвичай непоганий вибір, але, зважаючи на те, як почувалися решта хлопців, вони, якщо кинуться навтіки, то не зупиняться, доки не попадають у море. Якщо вони залишаться, всі як один спантеличені та змучені після ходіння містом, то, цілком імовірно, зламаються. Тоді дехто загине, а решта не здобуде нічого. Тож залишався тільки один варіант, тобто обирати було ні з чого.

Дві атаки за один день. Це хріновий талан, але плакати над цим безглуздо. Треба дивитися реально на такі речі.

Лоґен побіг. Не туди, куди хотів, а вперед: вибіг із-поміж будівель і помчав бруківкою до рову. Він не надто замислювався, чи біжить хтось за ним, бо був зайнятий: кричав і розмахував мечем. Перший побіг убивати, достоту як за старих часів. Годящий кінець для Кривавої Дев’ятки. Із цього, можливо, вийде гарна пісня, якщо хтось завдасть собі клопоту підшукати для неї мелодію. Він зціпив зуби, чекаючи на страшне зіткнення.

А тоді з будівель ліворуч висипала юрба вояків Союзу, які теж волали, мов дурні. Атака гурків зупинилась, їхня шеренга почала розпадатись, а списи несамовито загойдалися, коли бійці повернулися до нежданої загрози. Несподівана підмога, далебі.

Союзники врізалися в кінець шеренги. Заверещали й заревли бійці, метал забряжчав об метал, заблищала зброя, почали падати тіла, а Лоґен провалився у вир усього цього. Прослизнув повз чийсь хисткий спис, замахнувся на гуркського вояка. Промазав і вдарив іншого — так, що той закричав, а по його кольчузі забулькала кров. Врізався плечем у третього й перекинув його на спину, наступив йому на щелепу й відчув, як та тріснула під його чоботом.

Гуркський офіцер, який очолював атаку, стояв усього за крок від Лоґена з мечем напоготові. Лоґен почув, як позаду тенькнула тятива лука, а тоді стріла влучила офіцерові мало не у ключицю. Він судомно вдихнув, щоб закричати, й розвернувся вбік. Лоґен розрубав йому обладунки ззаду, залишивши глибоку рану, і в повітря підскочили краплини крові. Бійці вгризлися в залишки строю довкола нього. Держак одного списа зігнувся і зламався, сипонувши трісками в обличчя Лоґенові. Хтось зовсім поряд заревів так, що у нього загуло у вухах. Він рвучко повернув голову й побачив, як один карл у відчаї здійняв руку, а тоді в неї врізався вигнутий меч і від руки відлетів великий палець. Лоґен рубонув по обличчю гуркського солдата, який махав тим мечем. Важкий клинок меча Творця влучив йому в щоку й розтрощив йому череп.

У нього стрімко штрикнули списом. Лоґен спробував крутнутися вбік і охнув: вістря списа прослизнуло йому під сорочку й черкнуло по правому боку, залишивши в нього під ребрами холодну риску. Чоловік, який тримав списа, незграбно сунув на нього, рухаючись надто швидко, щоб зупинитися. Лоґен прохромив його просто під нагрудником і мимоволі кліпнув йому в обличчя. Вояк Союзу з пасмами рудої рослинності на щоках.

Чолов’яга нахмурився: спантеличився, побачивши ще одне біле обличчя.

— Що… — прохрипів він, хапаючись за Лоґена.

Лоґен відірвався від нього, притиснувши одну долоню до боку. Там було мокро. Він замислився, що зробив із ним спис: легенько зачепив чи повністю проштрикнув. Замислився: може, його вже вбито і йому залишилося всього кілька кривавих секунд?

А тоді щось ударило Лоґена в потилицю, і він захитався, заревів, не розуміючи, що відбувається. Кінцівки в нього були земляні. Світ хитався з боку в бік, повсюди в ньому летіли грудки землі й леза. Він рубонув по чомусь і хвицнув щось іще. Зчепився з кимось, вишкіривши зуби, звільнив руку й незграбно дістав ножа, вколов когось у шию. Полилася чорна кров. У його вухах ревіли й гуділи звуки бою. Повз Лоґена нетвердо пройшов чоловік, у якого повисла частина обличчя. Лоґен міг зазирнути збоку в його понівечений рот, із якого випадали часточки зубів.

Рана на боці палала й палала, висмоктуючи з нього дихання. Від удару по голові в черепі загупав пульс, а розпливчастий світ захитався з боку в бік. Рот наповнився солоним металевим смаком крові. Лоґен відчув, як хтось торкнувся його плеча, і насилу розвернувся, вишкіривши зуби й міцно обхопивши пальцями руків’я клинка Творця.

Шукач відпустив його й підняв руки.

— Це я! Це я!

Лоґен бачив, хто це. Однак тепер меч тримала не його рука, а Кривава Дев’ятка не бачив нічого, крім роботи, яку потрібно виконати.

«Яке цікаве стадо зібрав цей калічний пастир». За Ґлоктою безлюдними провулками Аґріонта йшли дві дюжини лже-практиків на чолі зі самовдоволеним Нікомо Коскою, горезвісним солдатом удачі. «Усі мої надії довірено найненадійнішій людині у світі». Один із найманців тягнув за собою на мотузці очільника Ґойла, який ішов спотикаючись, зв’язаний і з кляпом у роті. «Він наче веде на прогулянку пса, який не хоче гуляти». Серед них човгала й Арді Вест у білій сукні, заляпаній брудом із каналізації та кров’ю кількох чоловіків. Її обличчя спотворювали дедалі темніші синці та змучена млявість. «Поза сумнівом, річ у тих кількох жахіттях, які вона вже бачила сьогодні. Весела прогулянка Аґріонтом слідом за єдиним калічним очільником Інквізиції. Веселий танець до пекла під звуки далекого бою».

Раптом Ґлокта хитнувся й зупинився. Арковий вхід поряд із ним вів на площу Маршалів, і весь її обшир із якоїсь незрозумілої йому причини був засипаний тирсою. Посеред цього жовто-білого простору