Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Баяз, — процідив Ґлокта.

— Зараз не до цього.

Коска схопив його за лікоть, потягнув геть, і Перший з-поміж магів із його набурмосеною супутницею зник із поля зору. Ґлокта пошкандибав далі вздовж вузького провулка, скривився, опинившись за рогом, і зрозумів, що дивиться просто в обличчя своєму давньому знайомому, Джезалеві дан Лютару. «Чи правильніше сказати — Верховному королю Союзу? Яка болюча честь для мене».

— Ваша величносте, — промовив він, опустивши голову. Його шию пронизав напрочуд неприємний біль. Коска, який саме з’явився поряд, екстравагантно вклонився й потягнувся до свого капелюха, щоб зірвати його з голови. Він зник. Найманець винувато знизав плечима і смикнув себе за масну чуприну.

Лютар насупився на Ґлокту, а тоді — на кожну людину в цій дивній компанії, щойно та з’являлася. Позаду королівського почту начебто промайнула якась постать. Чорно-золота мантія серед начищеної сталі. «Невже це… наш давній друг, верхов­ний суддя? Але ж він, звісно, вже пошматований і заморожений…» Тут із-за рогу причовгала Арді.

У Лютара округлились очі.

— Арді…

— Джезалю… — Вона явно була вражена так само, як він. — Тобто…

А тоді повітря розірвав колосальний вибух.

Мідлвей була не така, як колись.

Вест і його штаб їхали на північ у приголомшеному мовчанні. Копита їхніх коней вистукували по розтрісканій дорозі. На голих кроквах вигорілого будинку цвірінькав якийсь жалюгідний птах. Хтось у завулку верескливо кликав на допомогу. Із заходу досі долинали нечіткі звуки бою, наче десь удалині тривало гамірне спортивне змагання — тільки таке, де переможців немає. Центром міста промчав вогонь, обернувши цілі масиви будинків на почорнілі каркаси, дерева — на сірі клешні, сади — на ділянки висхлого слизу. Додалося там лише трупів. Трупів усіх мастей і розмірів.

Чотири Кути обернулися на бійню, всіяну різним огидним сміттям війни. Оточували її сплюндровані рештки найвишуканіших будівель Адуа. Поряд були розкладені довгими рядами на запорошеній землі поранені, що кашляли, стогнали, просили води, тимчасом як серед них безпорадно ходили закривавлені хірурги.

Кілька похмурих солдатів уже складали мертвих гурків безформними стосами, купами з переплетених рук, ніг, облич. Наглядав за ними високий чоловік, що зціпив руки за спиною. Генерал Крой, який завжди швидко наводив лад. Його чорна форма була обмазана сірим попелом, а на одному його зап’ястку теліпався порваний рукав. Напевно, бої були по-справжньому люті, якщо вони позначилися на його бездоганному зовнішньому вигляді. Однак на те, як він віддав честь, це не вплинуло. У нього не могло б вийти краще, навіть якби вони стояли на плацу.

— Яка ситуація, генерале?

— Лорд-маршале, в центральному районі запеклі бої! Наша кавалерія прорвалася сьогодні вранці, і ми заскочили їх зненацька. Тоді вони пішли в контратаку, поки ми чекали на піхоту. Присягаюся, цей замучений клаптик землі з десяток разів переходив із рук у руки. Але тепер Чотири Кути наші! Вони завзято б’ються за кожну п’ядь землі, та ми відтісняємо їх до стіни Арно. Ану погляньте! — Він показав на кілька гуркських знамен, спертих на напіврозвалену кам’яну кладку. Золоті знаки на них виблискували посеред сірої руйнації. — Вони гарно стоятимуть посеред будь-якої вітальні. Еге ж, сер?

Вест мимоволі перевів погляд на групу поранених, що стогнали й хиталися попід стіною внизу.

— Хай вони принесуть вам радість. Аґріонт?

— На жаль, новини звідти не такі добрі. Ми завзято на них наступаємо, та гурків багато. Вони досі повністю оточують цитадель.

— Наступайте завзятіше, генерале!

Крой знову швидко віддав честь.

— Так, сер, ми їх зламаємо, не переймайтеся. Можна запитати, як справи в генерала Полдера в доках?

— Доки знову в наших руках, але генерал Полдер… мертвий.

Запала тиша.

— Мертвий? — Кроєве обличчя смертельно зблідло. — Але як він?..

Щось загуркотіло, наче грім на відстані, і коні схарапудилися, зарили копитами землю. Вест, Крой та їхні офіцери всі як один повернули обличчя на північ. Там, над вершинами почорнілих руїн на краю площі, високо над Аґріонтом здіймалася величезна маса пилу.

Яскравий світ закрутився й запульсував, сповнившись прекрасної пісні бою, чудового смаку крові, вишуканого й благодатного смороду смерті. Посеред нього, щонайбільше на відстані витягнутої руки, стояв і стежив за ним маленький чоловічок.

Підійти так близько до Кривавої Дев’ятки? Напрошуватися на смерть так само, як увійшовши в палючий вогонь. Благати про смерть. Вимагати її.

Щось у його загострених зубах видавалося знайомим. Якийсь давній нечіткий спогад. Але Кривава Дев’ятка відігнав його, скинув із себе, потопив у бездонному морі. Для нього не важило, ким є люди й що вони зробили. Він був Великим Зрівнювачем, і перед ним усі були рівні. Його цікавило лише перетворення живих на мертвих, і цю добру роботу вже давно пора було розпочати. Він здійняв меч.

Земля затрусилася.

Він заточився, і його накрило великим шумом, який роз’єднав мертвих і живих, розколов світ навпіл. Він відчув, як від цього шуму у нього в черепі щось обірвалося. Загарчав, підвівшись, високо здійняв клинок…

От тільки рука в нього не рухалася.

— Зараза… — прогарчав Кривава Дев’ятка, от тільки полум’я вже начисто вигоріло. На шум повернувся Лоґен.

Зі стіни Аґріонта за кількасот кроків від нього здіймалася величезна хмара сірого диму. Високо-превисоко над нею злетіли, закрутившись, порошинки, що лишали в небі вигнуті дугою сліди з бурого пилу, схожі на мацаки якогось величезного морського чудовиська. Одна, здавалося, досягла найвищої точки просто над ними. Лоґен дивився, як вона падає. Спершу вона скидалася на гальку. Коли ж поволі наблизилася, до нього дійшло, що це — шмат кам’яної кладки завбільшки з віз.

— От лайно, — сказав Мовчун. Що ще тут було казати?

Той шмат врізався в бік будівлі просто посеред бою. Будинок вибухнув, і від нього навсібіч розлетілися понівечені тіла. Одна зламана колода зі свистом пролетіла повз Шукача й плюхнула в рів. Коли Лоґен кинувся на землю, йому в потилицю полетіли колючі крихти каменю.

Дорогою пронеслася хмара задушливої землі. Він мало не виблював і прикрив лице однією рукою. Невпевнено підвівся — довкола хитався запорошений світ, — скориставшись мечем як милицею. У вухах досі дзвеніло від того шуму; Лоґен не знав достоту, хто він такий, а тим паче — де він.

Біля рову бій зійшов нанівець. Бійці кашляли, витріщалися, вешталися в мороку. Змішалися між собою безліч тіл — північан, гурків, союзників. Лоґен побачив, що на нього дивиться темношкірий чоловік із запорошеним обличчям, по якому тече кров із порізу над оком.

Лоґен здійняв меча, гортанно заревів, спробував атакувати, та хитнувся вбік і мало не перекинувся. Гуркський солдат кинув спис і дременув у морок.

Пролунав іще один оглушливий вибух — цього разу ще ближче, десь на заході. Раптовий порив вітру шарпнув Джезаля за волосся, вкусив його за очі. Задзвеніли мечі в піхвах. Бійці подивилися вгору, і їхні обличчя обм’якли від шоку.