Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

Посмішка стала ширше.

— І я, Себастян. — Голос був під стать зовнішностй — сильний, глибокий, грізний. Він звучав так, наче ця людина не знала слабкостей і не вміла прощати. — Пройшло багато часу. Дуже багато. Я радий, що ти повернувся до мене.

Себастян кивнув у бік Дженнсен:

— Ваше превосходительство, я привів із собою важливого гостя. Це Дженнсен.

Дівчина звільнилася від руки Себастяна і опустилася на коліна, причому з власної волі, а не з трепету. Вона вклонилася так низько, що її голова майже торкнулася підлоги. Себастян нічого не говорив про те, що вона повинна робити під час аудієнції, але вона відчувала, що повинна зробити саме так. Крім того, це хоч на мить позбавило її від необхідності дивитися в кошмарні очі.

Вона вважала, що такий чоловік, воїн, який бажає зупинити ворога, повинен бути людиною жорсткою і сильною, із залізною волею і міцною хваткою. Бути імператором і рятувати людей від темряви, яка насувається — це завдання під силу людині, перед якою варто схилити голову…

— Ваше превосходительство, — сказала вона тремтячим голом. — Я у вашому розпорядженні.

Почувся сміх.

— Вставай, Дженнсен, цього не потрібно.

Дженнсен відчула, що червоніє, і встала, прийнявши допомогу Себастяна. Ні імператор, ні Себастян не звернули уваги на її зніяковіння.

— Себастян, де ти знайшов таку чарівну юну леді?

Блакитні очі Себастяна огляділи супутницю з гордістю.

— Це довга історія, ваше превосходительство. Зараз ми хочемо лише повідомити, що Дженнсен прийняла одне важливе рішення, яке пов'язане з нашими планами.

Чорнильні очі Джегана знову звернулися до неї. Серце Дженнсен мало не вистрибнуло з грудей. На обличчі імператора грала легка усмішка — з таким виразом велика людина дивиться на нікчемність.

— Яке рішення, молода леді?

«Дженнсен».

Образ матері, що лежить на підлозі, в крові, вмираючої, промайнув у голові Дженнсен. Вона ніколи не забуде останні дорогоцінні хвилини життя матері. Її душу досі палило те, що вона змушена була втікати і навіть не змогла поховати матір.

«Дженнсен».

Гнів і лють заповнили її, і вона забула про свій страх.

— Я хочу вбити Річарда Рала, — сказала Дженнсен. — Я прийшла просити вашої допомоги.

Всі сліди веселощів випарувалися з лиця Джегана. Він дивився на неї холодними, чорними, безжальними очима, його лоб грізно хмурився. Це, безумовно, була тема, де не було місця легковажності. Лорд Рал вторгся на батьківщину цих людей, убив тисячі його підданих і ввергнув весь світ у війну і страждання.

Імператор Джеган Справедливий чекав подальших пояснень.

— Я — Дженнсен Рал, — відповіла вона на його мовчазне запитання.

Потім витягла ніж, взяла за лезо і протягнула руків'ям імператору, показуючи йому букву «Р» — символ Дому Ралів.

— Я — Дженнсен Рал, — повторила вона. — Сестра Річарда Рала. Я хочу вбити його. Себастян сказав, що ви можете допомогти мені. Якщо дійсно зможете, я буду до кінця життя вашої боржницею. Якщо ні, тоді скажіть відразу. Я все одно вб'ю його, навіть залишившись одна.

Імператор нахилився до Дженнсен, не зводячи з неї кошмарних очей.

— Моя дорога Дженнсен Рал, сестра Річарда Рала, для виконання цього рішення я покладу світ до твоїх ніг. Варто тобі тільки попросити, і все, що в моїй владі, буде зроблено.

Дженнсен сиділа поруч з Себастяном, і ця звична близькість повинна була додавати їй спокою. Однак дівчина з великим задоволенням посиділа би з ним біля багаття, на якому смажилася б риба або варилися боби. А зараз, за столом імператора, їй було самотньо, як ніколи в лісі. Якби не Себастян, який невимушено жартував і брав участь у розмові, вона б не знала, куди себе подіти. Навіть серед простих людей Дженнсен відчувала себе незатишно; тут же було просто нестерпно.

Головну партію цьому залі легко і витончено вів імператор Джеган. Не перериваючи вишуканого спілкування з Дженнсен, він кожним жестом і кожним словом показував, що їй даровано все. Легко і недбало, ніби несвідомо, він давав зрозуміти особливу важливість моменту — впевненість у своїй непохитній владі, ніби гірський лев на відпочинку, випещений і холоднокровний, ліниво грає хвостом і облизує його.

Цей імператор не збирався відсиджуватися в сторонці, лише приймаючи доповіді, — він вів свій народ в гущу битви. Він запускав руки в криваву мішанину життя і смерті і діставав звідти все, що хотів.

Яким би марнотратним ні здався цей обід на привалі, під час маршу армії, але намет і стіл імператора залишалися наметом і столом імператора. Їжі та напоїв було предостатньо: від дичини до риби, від яловичини до ягняти, від вина до води — все, що душі завгодно.

Слуги зосереджено снували тут і там, розносячи на димлячих підносах вишукано приготовані страви і обходячись з Дженнсен, як з королевою. А дівчина міркувала: якою, мабуть, скромною і непомітною відчувала себе мама за столом лорда Рала, серед неможливого для неї достатку і розкоші. Скромною, непомітною і тремтячою від однієї тільки присутності людини, яка запросто могла підписати смертний вирок, не перериваючи трапези…

Дженнсен зовсім не хотілося їсти. Розбираючись з шматочком свинини, лежачим перед нею на товстій скибі хліба, вона прислухалася до бесіди чоловіків. Розмова йшла ні про що. Дженнсен відчувала, що їм є що сказати один одному, і тільки її присутність служила перешкодою. А поки що вони неспішно згадували знайомих і оцінювали події, що відбулися з минулого літа, за час відсутності Себастяна.

— А що відбувається в Ейдіндрілі? — Запитав Себастян, наколюючи шматок свинини на кінчик ножа.

Імператор відкрутив ногу у засмаженого гусака, поставив лікті на стіл і трохи нахилився:

— Не знаю. Себастян поклав ножа:

— Що ви кажете? Я пам'ятаю ці місця: місто на відстані одного або двох