Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Як ти вигойдуєш... свої почуття, Кромаре. Будь-які. Свою любов... навіть свої страждання. Творчість свою неперевершену, талант свій неповторний, генія в собі й себе — геніального... Тобі здається, що, сидячи з паличкою над створеним тобою мурашником — ти масштабніший, цікавіший, цінніший за будь-яку з мурах, які проповзають повз тебе... Це добре, що тобі так здається. Інакше ти не зміг би залишатися моделятором.
Світло багаття лежало на обличчі її співрозмовника, ніби маска.
— Боюся засмутити тебе, Кромаре... Усе це вже було. Всі ці нові всесвіти — я про них читала, і не раз... Майже слово в слово. Ти зовсім не оригінальний... Але справа навіть не в цьому. Будь-яка людина... що стежить за птахом у небі... або стоїть на кладовищі в натовпі інших і чує, як осипається свіжа земля... знає ціну СПРАВЖНЬОМУ. Люди віддають життя за когось... як Ян...
Її співрозмовника пересмикнуло. Ірена посміхнулася:
— ...Або навпаки, це життя комусь присвячують... як Рек. Не здригайся, моделяторе. Твій успіх дійсно обернувся поразкою — в твоєму іграшковому світі живуть, створені тобою ж, особистості, набагато цікавіші та значущіші... А ти, сидячи з гілочкою біля мурашника... перетворився на функцію. Ти штукар, Кромаре, ти витівник і оригінал... ну гаразд, нехай — Творець... ти самодостатній. Як феєрверк. Ти творець, самотній за визначенням, ти — сам собі модель... Даремно ти вбив собі в голову, що тобі потрібна якась там норовиста жінка. Це примха, Анджею... Це твоя помилка... — вона помовчала, прислухаючись до власних відчуттів, — ...Андрусю.
Він здригнувся. Різко глянув Ірені у вічі — крізь тремтливе повітря, крізь язики полум’я.
— Ну що, тепер я зрозуміла тебе? — вона всміхнулася.
Враз погасли зірки.
Це було моторошно — так, ніби небо раптом накрили завісою. Але багаття горіло так само яскраво, Ірена відчувала, що від нього йде тепло...
— Моделі згортаються, — глухо сказав він, сидячи перед Іреною.
Вона інстинктивно заплющила очі. Короткий спазм охопив низ живота, штовхнув у поперек, відступив.
Згортається площа з палацом Тлумачів, місто з воротами та підйомним мостом, із базарами, з готелем «Три кози», з гарпіями біля входу в інститут...
Згортається ферма разом із прибудовами, з мальовничими горами, з коровами в сараї, з антеною на даху...
Новий спазм.
Нічого, нічого.... Це ще не перейми. Це так, передвістя, ми ще поборемося...
Зціпивши зуби, вона подивилася поверх багаття.
Моделятор сидів випростано, як пам’ятник самому собі (тільки у пам’ятників не буває таких спотворених болем облич).
— Ірено... Це неправда, що ти не потрібна мені...
Новий спазм. Біль, досягнувши піку, плавно пішов на спад.
— ...У кожній із моделей... я залишав місце для тебе. Щоб ти могла потрапити туди... як деталь мозаїки. Але єдино необхідна деталь...
Налетів вітер. Ірена майже не відчула його — сухе дерево з тріском скинуло гілку.
— ...Але я нічого не можу з тобою вдіяти, Ірено. Пробач мені...
...Зелена трава, коні з плюмажами, дами, що плещуть у долоні, сурми, намети, прапорці, зброєносці, лицарі, турнір... Довгий спис, який влітає в яскраве поле щита, картате небо, цівка густої крові з-під заборола...
Королева на башті, прозоре покривало, сонце, шуліки, золотий вінець, шовк прапорів майорить, жінка стрімко летить зі стіни — у рів...
Як боляче... І як шкода Яна, як жаль доктора Ніка, чиї сини повірили у батьківську смерть...
Можливо, так і треба? Що втратить Нік, якщо всесвіт припинить своє існування?
Бідолашний Рек. Він не заслужив безславної смерті...
Не смерті навіть. Зникнення.
Яне... Яне, що ж робить зі мною твоя дитина, вона розриває мене зсередини... Яне!!
— Анджею... не треба. Нехай буде. Усе, що вже створено... має право на життя. Нехай будуть МОДЕЛІ... Дідько з ними. Нічого не треба згортати, будь ласка, залишимо все, як є...
Біль оперезав її, як залізний пояс вірності.
Семироль... Нік, Трош, Ельза. Громило Сіт... І, до речі, ті троє хлопчиків, яких змодельовано, аби вони послужили жертвами. Ті троє, за вбивство яких Ірену засудили...
Біловолоса дівчинка з притулку для убогих, яку ніхто ніколи не погладить по голівці просто так...
Страта. Все загальна, ступінчаста, невідворотна кара...
Залізний пояс затягнувся тугіше.
— Що з тобою? — її співрозмовник тільки тепер помітив — щось негаразд...
Ірена зціпила зуби. Бляха-муха, моделятор, творець, сліпий, як кріт...
А що коли дитина в її утробі згорнеться разом із МОДЕЛЯМИ?!
Темне беззоряне небо.
«...Тільки б добутися до паперу! Я придумаю для цієї історії щасливий фінал...»
— Ірено?!
Вона відчула його руки на своїх плечах. Уперше за стільки часу — його руки...
...І стукіт його серця — зазвичай повільного, а тепер воно явно збилося з ритму. Невже він упаде на коліна, ткнеться обличчям у її величезний живіт, і їй залишиться
