Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена озирнулась у пошуках Река. Немає лицаря, порожньо...
Мана...
«Маячня», — промовила Ірена скрушно.
Гол. Команда тих, котрі забили, гучно раділа; Ірена здригнулася від потужного крику півдесятка хлопчачих горлянок.
Маячня чи...
Вона зробила крок. Іще...
Хлопчаки не звертали на неї ніякої уваги.
Їхній тренер — також.
Він сидів на низькій нефарбованій лавиці, Ірена бачила його спину й потилицю.
Широкі плечі, обтягнуті потертою курткою. Непокрита голова, трохи кучеряве волосся, ледь посріблене сивиною. Хлопчаки метушились і волали — а єдиний глядач спостерігав спокійно, трохи поблажливо, іноді роблячи позначки в записнику.
Ірена зробила іще крок. Оступилася, ледве втримавшись на ногах.
Хлопчаки галасували — їй здавалося, беззвучно.
— Анджею...
Він обернувся.
В якусь секунду їй здалося, що зараз він знов повернеться до своєї справи. Спокійнісінько обернеться до гри хлопчаків, іще й прокричить їм для заохочення щось на зразок «давай-давай!..»
Скільки разів вона помилялася? Бачила ЙОГО в інших людях?
Уперше — давним-давно — в машині Семироля. Потім — у тому склепі-хмарочосі, в палаці Тлумачів, коли світло сліпило очі, а голова стирчала в пащі кам’яного звіра. А тепер сліплять сонце і сніг...
— Привіт, Ірено. Маєш поганенький вигляд.
— Привіт, Кромаре, — відгукнулася вона в тон. Просто за інерцією. — Зате ти чудово виглядаєш.
Він звів брови:
— Не впізнаю тебе... Де ж уповільнена реакція?
— Це час тут іде занадто повільно, — сказала вона значуще.
Хотілося кинути йому щось зовсім уже дурне. Наприклад: «Це дійсно ти?!»
Що йому сказати? Господи, про що з ним говорити? Після всього, що сталося?!
Вона дійсно має кепський вигляд. Просто жахливий. Але... «Маєш поганенький вигляд» — усе, що може сказати людина, вперше побачивши свою колишню дружину з величезним животом?!
Вона так і тупцялася б, переминаючись з ноги на ногу, якби він, сидячи на лавці, трохи не посунувся. Ніби запрошуючи сісти поруч.
Хлопчаки верещали. З моменту, коли тренер обернувся, було забито вже два голи — по одному в кожні ворота; напевно, з цим часом дійсно творилося щось не те. (Чи він просто пристосувався до ритму Ірениного сприйняття?..)
— Хто це? — вона вказала на хлопчаків.
Він знизав плечима:
— Та так...
— Одна моделька?
— Так... Одна моделька. Ти вгадала.
Іренина довга тінь на снігу здавалась автономною, абсолютно самостійною істотою.
— Сідай, Ірено...
Вона сіла на краєчок лавки.
— Го-ол! Го-ол!! Двісті вісімнадцять — двісті шістнадцять!..
Хлопчаки не мали втомленого вигляду. Шайба (світ клином зійшовся на цій дурній шайбі), ніхто навіть не глянув на Ірену... Хокеїсти були недопитливі — чи просто не бачили її?..
— Чого ж ти мовчиш, Хміль?
— Хіба нам нема про що помовчати?
Той, що сидів поруч, вдоволено гмукнув. Кивнув на хлопчаків із деяким самовдоволенням:
— Тобі подобається?
Вона мовчала.
— Ти погано про мене думаєш, Хміль.
— Хіба? — здивувалась Ірена.
Її довга тінь сягала маківкою льоду.
Добре було б згадати щось хороше. Що-небудь тепле, пов’язане з Анджеєм... Це було б дуже до речі. Бо коли від неї вимагається виявити всі свої сили та здібності — вона вже ні на що не здатна. Прикро...
Ковзани залишали на льоду білі борозенки, в них заломлювалося сонце, здавалося, що лід повитий сріблястою павутиною. Алмазним пилком носилися підхоплені вітром сніжинки.
— Гарно, правда? — запитав Анджей.
Ірена примружилася.
Мана була миттєвою. Перед очима у неї потемніло, сніжинки обернулися розсіяними в порожнечі світлячками — дивовижно величне, рідкісне в своїй красі видовище... Здається, щось подібне вона відчула, коли шестирічною вперше потрапила до планетарію. Але там була тінь, слабка подоба світу, що відкрився Ірені в цю хвилину...
Сніг знову став білим. Чорна шайба відлетіла в замети, хлопчисько в бордовому светрі поліз витягати її, інші азартно квапили...
— Красиво... — сказала вона ледве чутно.
І вперше наважилась подивитися йому у вічі.
Ні, він не змінився. З таким самим виразом обличчя він майстрував свої сірникові «модельки», чаклував за комп’ютером, годував голубів...
Напевно, він схожий був на натхненного диригента за пультом. Принаймні очі його здавалися скоріше захопленими, ніж божевільними.
— Анджею...
