Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Так?
— Ти задоволений?
Над озером зависла, повторюючи його обриси, овальна хмара.
— Гм... Бачиш, Ірено. Вдоволений буває бик, який невдовзі упорав половину коров’ячої отари...
Хмара повільно оберталася, набуваючи дивно знайомих обрисів; подоба спіралі, два хвацько загорнуті рукави...
— Занадто важко, Ірено... а досконалості ж не буває. Вона й не потрібна нікому, досконалість...
Ірена мовчала.
До речі була б оце сковорідка. Або навіть стосик звичайних тарілок; вона послідовно розхряпала б їх об цю лаву — із брязкотом, з вереском, із сльозами. Вона учинила б зразковий сімейний скандал, зажадала б негайно повернути її на звичну канапу, відмотати час назад, припинити, нарешті, всі ці знущання...
Чомусь їй здавалося, що саме гротескна, на межі фарсу, «повсякденщина», доречна під цією хмарою і під цим сонцем. Можливо, хлопчаки на якийсь час полишили б свою гру, озирнулися б на брязкіт розтрощеного посуду...
— Ти жартуєш? — запитала вона для годиться.
— Ні... — він усміхнувся.
Вона відчула себе зайвою.
Настирлива відвідувачка, що з’явилася невчасно, з проханням настільки дріб’язковим, що його навіть ніяково вимовити вголос...
Про що вона може говорити з ним?
Як він це робить? Навіщо? З чого все почалось і чим закінчиться, і чи закінчиться взагалі?..
Агов, пане Петере! Я виконала ваше завдання... вірніше, першу його частину. На жаль, виконання ваших подальших інструкцій не є здійсненним...
Тим більше що ви, скоріше за все, вже й не існуєте. Стали жертвою «імовірнісних катаклізмів».
Що поробиш, пане Петере. Наприкінці шляху я зустріла не зовсім того, кого чекала зустріти. Та й ви, напевно, не чекали такого повороту подій...
Ірена із зусиллям підвелася. Важко колихнувся живіт.
— Бувай, Кромаре.
Той, хто сидів на лавці, звів на неї подивовані очі:
— Уже йдеш?
— Так... Мені пора, — Ірені раптом зробилося весело. Кумедно: ось так розвернутись і піти; можливо, перш ніж сяде сонце, вона знайде якесь вовче лігвище і вкладеться спати...
Вона обернулася до Анджея спиною. Жаль, що немає поруч Рекового ліктя, нема на що зіпертися...
Утім, вона цілком іще тримається на ногах. А вітер тепер дме в спину, значить, іти буде легше...
Вона раптом усміхнулася. З давніх-давніх спогадів виринула дивна дамочка, візитерка в синьому: «Генію не потрібна дружина — йому потрібен друг, соратник... нянька...»
А Творцеві, ймовірно, взагалі ніхто не потрібен.
— Ірено!!
Слово впилось їй під лопатку, як недбало пущена пластмасова стріла з наконечником-липучкою (іграшкова стріла з тих, якими Анджей Кромар на спір влучав у яблучко десять разів із десяти).
— Що, Анджею?
Укрите кригою кругле озеро закрутилось, як вінілова платівка.
* * *...Вогнище під захистом базальтової скелі. Сухе дерево, що загинуло, але не впало, давало щедру поживу вогню. Вигнувшись у немислимій позі, дерево прикривало подорожніх од чорного неба. Вірніше, намагалося прикрити — бо голих гілок не вистачало на весь цей неосяжний простір, на цю неозору півсферу, всіяну мерехтливими цятками...
Ірена дивилася вгору — і бачила сніжинки, що крутяться над помережаною поверхнею. Розчервонілі хлоп’ячі обличчя, стукіт ключок, пара з ротів...
— Що ти так дивишся... Кромаре?
Багаття спалахнуло яскравіше. У вогні проступили обриси замку, причому половина веж обрушилась, і над донжоном здіймалося полум’я. Облогова вежа, таран біля воріт, полчища варварів, які лізуть на стіни...
Давній малюнок у записнику. Незакінчена повість.
Ірена закусила губу. Якби тоді, в тому давньому житті, вона вміла писати ось ТАК. Сильно. Так захоплююче-красиво, врешті-решт...
— Не треба, — сказала вона тихо. — Не треба моделювати смерть.
Полум’я опало. Багаття горіло, як і раніше, але треба вже б підкинути сушняку...
— Я сподівався, що ти зрозумієш мене, Хміль.
— Тобі потрібне моє розуміння, Кромаре?
— Ні, — відповів він знехотя. — Я проживу й так... Але я ще пам’ятаю, як ти марудилася над своїми... оповіданнями. Як потирала сідницю, бліднула й хихотіла, носилася по кімнаті, як божевільна... Заради чого?
Вона мовчала.
— Будь-який школяр, що написав перший рядок... Будь-який гончар, що вдало виліпив свій горщик... здатні зрозуміти мене, Ірено. Уяви — незліченна кількість гончарів... як зірок на небі. І кожен виймає з печі найкращий у своєму житті глечик... і всі вони — в мені.
Вона мовчала.
— Ти нетямилася з радощів над списаним аркушем. А я...
Він підвів очі, й Ірена мимоволі простежила за його поглядом.
На небі зависла, розпустивши сяйливий хвіст, невідь-звідки з’явившись, комета.
Ірена мовчала.
Щойно він створив і знищив МОДЕЛЬ — у багатті, протягом хвилини. Маленьку локальну МОДЕЛЬ, але хто
