Страта - Марина та Сергій Дяченко

— Ти... трішечки жаский, Кромаре.

— Хіба? — здається, він щиро здивувався.

Вона перевела подих.

— Мене послали, щоб ти згорнув МОДЕЛЬ.

Він всміхнувся:

— ЗГОРНУВ? Так-таки й просили передати?

Багаття догоряло, але Ірена розуміла, що, потягнувшись за сухою гіллякою, відразу ж упаде набік. Краще не ганьбитися.

— Атож. Саме так і просили передати... більше того: погрожували прикрити МОДЕЛЬ ззовні. Щоб уникнути ймовірного катаклізму...

— Клізма, клізма, клізма... — неуважно пробурмотів він. — Катаклізма...

— Петер говорив, — вона проковтнула слину. — Казав, що забракло ресурсів. Петер боявся... що РЕАЛЬНІСТЬ зміниться, Кромаре. Ракова пухлина на ймовірнісній структурі...

— Та озирнись, Хміль. Хіба ЦЕ не реальність?

Ірена озирнулася.

Базальтова скеля, що закриває третину неба. Іскри по спіралі летять угору, комета, що розпласталася серед зірок вигадливим прядивом серед розсипу світляків...

— Будь-яка дитина, що вперше побудувала вежу з піску... здатна зрозуміти мене, Ірено. Та що там — будь-яке пташеня, яке пробило шкаралупу зсередини... зрозуміє.

Вона всміхнулася.

— Ти смієшся?

— Як патетично... Мені на мить здалося, що ти артистично витримаєш паузу... і скажеш: усе це для тебе, Хміль. І полізеш цілуватися.

Дерево заскрипіло. Комета зависла нерухомо.

— Ні... — пошепки сказав він. — Не сподівайся...

І звівся на ноги. Ірена напружилась — та він усього лише підкинув хмизу в багаття. Все так само, по спіралі, зметнулися іскри.

— Навіщо ти чекав мене, моделяторе?

Він мовчав.

— Навіщо ти кликав мене? Навіщо ти побудував для мене... отой лабіринт? Кімнату страху, поєднану з божевільнею? Навіщо?

Спалахи вогню проростали крізь купу сухого гілляччя. Тяглися до неба, хмиз потріскував усе сильніше.

— Ти ненавидиш мене, моделяторе? Досі?

— Ні, — сказав він після паузи.

— І то добре, — Ірена вдоволено кивнула. Погладила свій живіт; підвела голову й подивилася йому в вічі, не відводячи погляду, поки вогонь, прорвавшись нарешті крізь завал із гілок, не став між ними пульсуючою стіною, і тремтливе гаряче повітря не спотворило риси того, хто сидів навпроти, до невпізнання.

— Я... помилився, Ірено. Колись давно я вірив, що зможу змоделювати світ із нас двох... Не для нас, а ІЗ нас, розумієш?

— Ну, так, сім’я — осередок суспільства, — озвалась вона іронічно.

— Модель не спрацювала, — він знизав плечима. — Була недосконала... Ти так у неї й не вписалась.

— Отже, винна я, — Ірена ядуче посміхнулася.

— Можливо, — сказав він із несподіваною злістю.

— Іти вирішив мене покарати...

— Ні... Я не такий уже поганий моделятор. Усе, що я зробив, — недосконале... і тому живе. Само по собі... розвивається. А наша з тобою маленька модель... розвалилася на друзки.

— Чого ти хочеш від мене? — запитала вона сухо.

Потріскував вогонь.

— Я вів тебе, — знехотя зізнався той, що сидів навпроти. — Крізь МОДЕЛІ. Я... не хотів утрачати тебе з поля зору... одначе майже відразу втратив.

— Негідник, — сказала вона байдуже. І здивувалася внутрішній порожнечі.

— Можливо... Втрутитися-то я однаково не міг... Для цього треба було згорнути все к бісу, а мені було жаль... затраченої праці.

— Розумію, — вона кивнула. Погладила живіт, усміхнулася: Не ревнуєш? Анітрохи?

— Черево — не хвороба... — з глузливою посмішкою відгукнувся моделятор. Посмішка вилилася в злісну гримасу: — Правда, я не чекав, що ти зможеш... підіслатися...

Він важко дихав. Обличчя його потемніло від напливу крові; мабуть, Ірена мимохідь тицьнула пальцем у незагоєну рану. Моделятор, який потрапив у власний капкан, ревнивець, який колись відлупцював у підворітті випадкового шанувальника колишньої дружини — безпристрасний Творець нарешті втратив маску безсторонності...

Вона прислухалася до себе. Обурення? Шок? Нічого подібного. Втома, трохи — співчуття... Атож. Майже жаль споглядати, як диво-майстер ненароком рубонув сокирою власну руку — і тепер кипить люттю над кривавим обрубком...

— Ти і за ЦИМ спостерігав? — запитала вона з усмішкою.

Її співрозмовник замовк. Лише жовна ходили під потемнілою шкірою.

— Відповідай, Кромаре... Це важливо. Ти СПОСТЕРІГАВ?

Він хитнув головою. Жест, який міг означати що завгодно.

— Але я тепер не розумію, — вона знизала плечима. — Для тебе все це... гра? Випробування?

— Для мене це — пекло, — глухо відлунив моделятор.

Комета повільно повзла по небу (ймовірно, так рухався час), і поки вони мовчать