Шлях меча - Генрі Лайон Олді

…Хмара пилу з глухим бурчанням мчала на нас. Ні, не мчала – відстань була доволі велика, і тому здавалося, що хмара просто розростається, витягаючись поперек власного шляху, вигинаючись краями назустріч нам, немов буро-іржавий Чань-бо спрямовував уперед свій півмісяць…

– Ориджити, – мовив Асахіро.

– Хто? – не обертаючись, запитав Я-Чен.

– Діти Ориджа. Плем’я таке…

– Звідки знаєш?

– Бачу…

І він замовк.

Не знаю, що там бачив Асахіро – ні я, ні Чен нічого до путя розібрати не могли. Напруга, що все наростала в мені з недавніх (чи давніх?) пір, змушувала мене бряжчати, як струна чангу, чекаючи дотику вмілих пальців чангіра, і я лише дивувався – чому ми гаємося, чому чекаємо, чому?!.

І запізніле розуміння обпалило мене полум’ям невидимого горна.

Усі вони – Тьмяні, Звитяжці, Заррахід, Но-дачі, Кунда Вонґ, Сай, Пояс Пустелі, Мудрий Чань-бо, вісімка метальних ножів зі спаленого села…

Усі вони – люди істини Батин, Кос, Асахіро Лі, Фаріза, Емрах іт-Башшар, Матінка Ци, вигоріла зсередини знахарка Ніру…

Усі вони чекали мого наказу.

Їхні долі, помисли й бажання, їхні шляхи – всіх і кожного окремо – як смуги сталі в спільному клинку, зійшлися до єдиного вістря, і вістрям цим волею випадку був я, Мейланьський Єдиноріг!

Не найстарший, не найдосвідченіший, не наймудріший – але можливості вибирати або сумніватися мені не лишили.

Я вилетів із піхов, діти Ориджа одразу стали ближче; і земля навколо нас затремтіла.

Приблизно за сотню випадів від місця нашої стоянки й за дві сотні від пагорба, з якого мчали шулмуси, лежав величезний валун – брила вигладженого сонцем каменю в людський ріст.

Ось біля нього ми й зустрілися.

Зараз, коли я згадую про це, коли лава, що кипіла в мені, затягнулася попелом і настом часу, я розумію: доля ще до початку бою, до першого брязкоту й першої рани, засміялася своєму вдалому жарту й вигнулася від задоволення.

Ми, діти Кабіра, Мейланя, Харзи, вправні в безкровному мистецтві Бесід, ми збиралися вбивати без пощади й жалю; і водночас Шулма, що насувалася, воліла взяти нас живими!

Воістину: не хочеш жертвувати собою – не рвися вести Бесіди з долею…

Не рвися ще й тому, що опісля, за день або за багато років, у пам’яті не залишається зв’язної картини того, що сталося, а мовби шматок твого життя був недбало зім’ятий, пошматований і пущений за вітром. Кожну з Бесід свого життя я, якщо дуже захочу, можу згадати, причому докладно, а ось бій із дітьми Ориджа біля пісків Кулхан – не можу.

Так, уривки, уламки, відгомони… луна, пил, брязкіт, крики, стрибуча земля, скрегіт…

Ось – назустріч летять якісь мотузки з петлями на кінці, і величезний вигнутий клинок Но-дачі креслить повітря косими змахами, розсікаючи кручене волосся.

Ось – коротка лита булава з глухим буханням вибиває Фарізу із сідла, і над дівчиною, що лежить на землі, танцює булана кобила, на спині якої танцює вискалений Емрах іт-Башшар, у чиїх руках танцюють Пояс Пустелі й підхоплена на льоту Кунда Вонґ; і танець цього скаженого смерчу подібний… не знаю я, до чого він подібний, а придумувати не хочу.

Ось – спішена Матінка Ци притулилася спиною до валуна, і лопата Чань-бо, яка забула про мудрість і незворушність, неспинно підсікає ноги коней, які голосно іржуть і кидаються в сторони від дзенькоту дзвіночків і блимання стрічок.

Ось іще – знахарка Ніру з коня стрибає на валун, і шість метальних ножів один за одним із пронизливим криком летять у гущу сутички, і навколо мене на мить стає просторо, – та лише на мить, а Ніру з двома ножами, що залишилися, зістрибує з валуна, стаючи поруч із Матінкою Ци, яка задихається…

Земля гойдається, світ п’яний і божевільний, я відчуваю, як хміль бою захльостує Чена з головою, роблячи погляд веселим і диким, а тіло в прирослій броні – слухняно невагомим; «Аракчі! – волають шулмуси. – Мо-о аракчі!.. Мо-о-о-о…»

Про себе я пам’ятаю лише те, що мені було гаряче.

Гаряче й мокро.

І ще – Заррахід, мій супутник, мій дворецький, мій тиран і доглядач, мій есток Заррахід, тінь моя… скрізь, де встигав я, устигав і він.

А коли одного разу не встигли ні він, ні я – встиг Сай Другий, лунким спалахом вирвавшись із Косових пальців й устромившись до половини в чиєсь перекошене обличчя. Уламок у лівій руці Чена метнувся вперед, несамовито брязнувши, зачепився за вус Сая, рвонув – і за мить Сай уже летів назад до ан-Таньї під напутню лайку Дзю…