Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Вони навчилися б.

І таких сіл стало б багато.

«Ось вона – безвихідь істини Батин», – подумав Я-Чен.

Але вголос ми нічого не сказали.

…Жодного Звитяжця ми не знайшли. Ті, кого шулмуси й Дикі Леза не забрали з собою, були вбиті й скинуті в криницю.

Прообраз священної водойми Жовтого бога Мо.

Ми мовчки постояли над цією могилою, оголившись – і пішли геть.

Навколо нас сочилася пилом і страхом Шулма.

Відтепер – Шулма.

– Куди вони могли піти?

Ножі Бао-Гунь не відповіли. Погляд знахарки Ніру не виражав нічого, губи міцно стиснуті.

– Куди вони могли піти?!

Не одразу, але зміст запитання дійшов до них.

– Туди, – вістря одного з ножів і права рука Ніру вказали на північний захід, до невидимої звідси границі пісків Кулхан. – Якщо не затрималися, оглядаючи околиці.

– Чому саме туди?

Я вже розумів, що це ще не навала, а просто передовий загін, який не рушить углиб країни до підходу основних сил.

– У цю пору року в Кулхан можна ввійти й вийти тільки там. Лівіше – зибучі піски. Праворуч – чорний пісок, коні зіб’ють копита.

– Навіть підкуті?

– Підкуті – на день пізніше.

– Тоді – їдемо!

Коні з полегшенням рвонули вперед – і незабаром колишнє село Сунь-Цзя зникло за пологими пагорбами, що поросли рідким клоччастим чагарником.

Їхали аж до заходу сонця.

Коли почало темніти – розбили табір. Ні жартів, ні розмов, ні Бесід. Люди мовчки повечеряли й, виставивши варту, розійшлися по наметах.

Я лежав поруч із Ченом. Його права рука відпочивала на мені. Думок не було. Лише гучна дзвінка порожнеча – одна на двох.

Сон довго не приходив.

Потім прийшов.

Той самий сон.

А тоді ми прокинулися.

…Заррахіда з Саєм, так само, як і Коса, у наметі не було – ми з Ченом відшукали їх надворі, де вони займалися звичною справою: обидва Звитяжці (Сай уже потроху почав переймати естокові замашки) і діяльний ан-Танья всіляко розпоряджалися.

Причому розпоряджалися одразу всім: приготуванням сніданку для Придатків, згортанням табору, сідланням коней, і ще, і ще, не рахуючи безлічі різних дрібниць. Розпорядження віддавалися, зрозуміло, від імені Вищого Дан Ґ’єна й Вищого Чена Анкора. Ми з Ченом їх усіляко схвалили (мовчки!) і взялися спостерігати за всією цією метушнею, зображаючи поблажливе задоволення моторністю своїх дворецьких.

Завдяки тому, що ми мовчали й ні в що не втручалися, загін доволі швидко зміг продовжити шлях.

Нас і далі вела родина Метальних ножів; Чен скакав пліч-о-пліч із їхнім Придатком, знахаркою Ніру. Ліворуч, одразу за вузькою смужкою полів, по краю якої ми їхали, піднімалися скелі, праворуч – підступала порита ярами, висохла і покручена земля.

Ще не Кулхан, але вже – майже.

Майже.

Це лише в Бесіді майже не рахується…

Проїхати, як я зрозумів, можна було лише тут – і я намагався не думати про те, що буде, якщо дичина давно втекла від переслідування.

Поля незабаром закінчилися, почалися сумовиті солончаки, безрадісно однакові, а за ними прозирала гряда піщаних барханів.

Волохата непоказна кобилка, на якій їхала Ніру з ножами Бао-Гунь, зупинилася.

– Он границя пісків Кулхан, – неквапно дзвякнув верхній ніж.

Я вислизнув із піхов і злетів над Ченовою головою.

Незабаром наш загін, що розтягнувся, зібрався навколо нас.

– Вони повинні були вийти саме сюди? – запитав Чен у Ніру.

– Так, – коротко відгукнулася та. – І прийшли теж звідси.

– Тоді знімаємо поклажу й оглядаємо околиці. Можливо, відшукаються які-небудь сліди…

Доки коней звільняли від ваги згорнутих наметів, провізії й бурдюків із водою, ми з Ченом під’їхали до Асахіро й Но-дачі.

До речі, тільки зараз я зміркував, що Уламок за всю дорогу так і не мовив жодного слова.

– Як ти гадаєш, Но, де їх шукати? – неголосно поцікавився я.

І побачив, як Дзю дивиться кудись убік, витикаючись у Чена з-під ліктя.

– Не треба їх шукати! – голосно й чітко заявив Дзю. – І вже тихіше додав: – Он вони… самі знайшлися.

Це й були перші блазневі слова за дві доби дороги.