Шлях меча - Генрі Лайон Олді

«Фархаде! – хотів покликати я. – Фархаде Іль-Рахше!..»

Але Фархад Іль-Рахш і Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі вже проскакав крізь нас, і знову ми залишилися самі – я, Чен і Демон У, що мчить щодуху, і подорожанин попереду, і руків’я позаду, і Білі гори Сафед-Кух навколо, і…

«Самі? – засміялося небо над нами. – Самі? Самі піді мною?!»

Прокинувшись, я якийсь час просто лежав поруч із Ченом, відчуваючи на собі спокійну вагу його правої руки й розглядаючи приспущений полог намету.

Два дні дороги від Мейланя сюди, майже до самих пісків Кулхан, добряче втомили мене. І навіть не так утомили, як змусили часто почуватися зайвим, невмілим брехуном, немов я навіщось начепив крадені піхви Шешеза Абу-Саліма й намагався переконати навколишніх, що насправді я – ятаган фарр-ла-Кабір.

Я лежав і ліниво перебирав у пам’яті дрібку подій, на які були не вельми багаті минулі дні…

…Утративши двох своїх братів, родину Метальних ножів Бао-Гунь, так само, як і їхнього Придатка знахарку Ніру, весь час доводилося стримувати – інакше вони неодмінно б загнали свого коня, намагаючись повторити небувалий добовий перегін від села Сунь-Цзя до Мейланя, а заодно заморили б усіх інших коней і половину людей. Проте їхали ми досить швидко, лише двічі на день улаштувавши короткі привали, на яких я мимоволі відзначав недосконалість тіл Придатків і коней – вони мали потребу в їжі, питві, а також у трохи тривалішому відпочинку, ніж ми, Звитяжці, що істотно сповільнювало наше просування.

Дивно – раніше я ніколи не міркував ні про що подібне, сприймаючи дійсність такою, якою вона вийшла з кузні Небесних Молотів. Лад речей здавався природним і єдино можливим; і він і зараз був такий, але… за все потрібно платити. Люди й тварини платили швидким руйнуванням тіл через свою рухливість, а ми, Звитяжці, розплачувалися неможливістю самостійно пересуватися так, як нам хотілося б, за довгий вік і застиглу досконалість своїх сталевих тіл.

Ось так… подумали, поскаржилися на життя й поїхали далі.

…Їхали, майже не розмовляючи. Метальні ножі, я з Уламком, Заррахід із Саєм – на чолі загону; трохи відставши – Пояс Пустелі, Но-дачі й Кунда Вонґ, а за ними й решта.

Поглядаючи час від часу на Маскіна Тринадцятого і Емраха іт-Башшара, що їхали позаду, Я-Чен щораз відзначав легкість і впевнену посадку, з якою вони трималися в сідлі; і криві Емрахові ноги обіймали боки жилавої буланої кобили так само природно, як Пояс Пустелі талію свого Придатка.

Лише тепер Чен-Я почав розуміти, чому невгамовний Друдл свого часу прозвав харзійця Кінським Кліщем. Справді, зовсім не за в’їдливість або звичку чіплятися до співрозмовника гірше від реп’яха… Що-що, а обходитися з кіньми Емрах умів. І Кос із Заррахідом, і Кунда з Фарізою, і Но-дачі з Асахіро, і навіть Ніру з ножами Бао-Гунь – усі вони вигідно відрізнялися від Мене-Чена знанням кінських статей і звичок, але до іт-Башшара й Пояса Пустелі їм було далеко.

Утім, витривалість і рівний крок Демона У частково скрадали нашу відносну невправність, і я доволі швидко приловчився не хльоскати дратівливого Демона по боку, коли не було потреби.

А більшого від нас ніхто й не чекав.

Не перегони, одначе…

…Ми проїжджали розкидані в низинах села, затоплені рисові поля, тінисті гаї – і аж увечері перед нами виросла невисока гірська гряда, освітлена багряними відблисками призахідного сонця.

– Зупинимося на нічліг? – тихо запитав Заррахід.

Я згідно кивнув, тоді почекав, доки Чен притримає Демона У, і виковзнув із піхов, злетівши вгору.

Усі слухняно зупинилися.

– Привал! – голосно оголосив Я-Чен. – Розбиваємо табір!..

Ніру й ножі Бао-Гунь, схоже, збиралися скакати всю ніч, але зовні нічим не виявили свого невдоволення, визнаючи нас із Ченом за проводирів.

Стали ми в невеликій балці, по кам’янистому дну якої протікав струмок, ховаючись в осипі. Коней одразу стриножили й пустили пастися на схили, а Заррахід із Косом одразу ж узялися нишком радитися з Но-дачі й Асахіро і голосно віддавати розпорядження від нашого з Ченом імені.

Розпорядження виявилися надзвичайно розумні, табір облаштувався швидко й, по-моєму, в усіх склалося враження, що цим вони зобов’язані винятково нашому мудрому керівництву – хоча насправді Я-Чен і гадки не мав, як розбивається похідний табір (якщо не припускати, що він розбивається на дрібні частини, після чого всі розходяться задоволені).

Щоправда, послідовники істини Батин – не рахуючи Пояса Пустелі з Емрахом – теж мало що розуміли в похідному житті, то ж наше неуцтво залишилося майже непоміченим.

Ось вам і проводир! Тут не те що країною – невеликим загоном,