Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Я-Чен не знав тоді, що наш і без того невеликий загін встиг зменшитися мало не на половину; не бачив Чен-Я й жаху в очах рудовусого воїна, який збоку спостерігав за побоїщем, залишив при собі тільки одного шулмуса-охоронця, а інших кинув у бій, як останні дрова в палахку піч; просто Демон У вчергове, хропучи, здійнявся дибки, вознісши нас високо над горном сутички – і поверх валуна Я-Чен побачив завершення «Джиру про Чена Анкора Вейського».

Від знайомого пагорба, розлютовано верещачи й терзаючи збожеволілого коня, до нас мчала Мати всіх алмасти, Шестиноса Аала Крох, а за нею, за скаженою відьмою з розгорнутим знаменом смоляного волосся, плили білявий гігант Амбариша, вознісши до неба вогненний меч, і голий по пояс велетень Андхака, укритий чорним хутром, і його дворучна палиця-ґердан грозилася покінчити з цим і без того тлінним світом.

Останнім скакав дуже хороший чоловік, що платить кабірськими динарами сліпим мандрівним співакам Мейланя, а зараз розмахує кривим мечем-махайрою.

– Чин! – з останніх сил гукнув Чен-Я. – Чи-и-и-ин!.. Ґвенілю! Жнецю!.. Кобла-а-а-ане!..

– Я т-тобі женюся, мерзотнику! – гаркнула шляхетна пані Ак-Нінчі, вихором промчавши повз мене. – Я т-тобі…

Вовча Мітла тільки презирливо змахнула з коня загаяного шулмуса, не удостоївши мене й словом.

«Вони ж… вони ж не вміють убивати!» – занепокоєно подумав я, і одразу один-єдиний Ґвенілів удар переконав мене у зворотному.

Мене, і ще того нещасного шулмуса, що підвернувся під цей удар.

Певно, доля продовжувала насміхатися; певно, сьогодні був той день, коли всьому вчаться одразу й назавжди, або не вчаться зовсім.

Тільки зараз я відчув, як ниє мій побитий клинок.

– Тікає! – почув я розпачливий брязкіт Пояса Пустелі. – Тікає! Ах ти… ні, дістану!..

Шпичастий Мовчун у Кобланових руках, що наскочив на мене, піднявся зовсім поруч, опустився, знову піднявся… і я опинився поза боєм.

За п’ять випадів від гучного Ґердана із тлуму вилетіла булана кобила іт-Башшара й помчала в стрімкому галопі в бік Кулхана. До спини кобили прилип харзієць Емрах, нащадок кочівників-хургів, і його талію міцно обіймав невдатний Тьмяний, Маскін Тринадцятий, Пояс Пустелі.

Я лише встиг помітити, що Кунди Вонґ із ними немає й що права, поранена ще в Мейлані Емрахова рука бовтається в такт скачці. За ким вони гналися – цього я тоді ще не знав, але, корячись неясному пориву, описав коротку дугу й плазом опалив ударом круп Демона У, страшенно цим обуреного.

І тоді я зрозумів, якого коня подарувала нам Юньер Мейланьська. Побачивши поперед себе булану кобилу, Демон У забув про все – про бій, образу, втому – і кинувся в погоню з громовим іржанням. Я молив Небесні Молоти тільки про те, щоб залізні пальці аль-Мутанаббі не випустили моє руків’я (Уламка Чен усе ж встиг сунути за пояс, і зараз Дзю стукав об панцир, проклинаючи геть усе), а простір навколо нас бився в падучій, доки вороний Демон нісся по висохлій землі на всіх своїх чотирьох, восьми, шістнадцяти чи скільки там у нього було ніг.

Пил налипнув на мій вологий клинок, і коли ми порівнялися з Поясом Пустелі, я заледве розібрав, що він хоче мені сказати.

– Он! – дзвенів Маскін. – Он вони!.. Он-н-н…

Якийсь час ми йшли врівень, і здавалося, що Демон і Емрахова булана взагалі стоять на місці, а дві кошлаті низькорослі конячки попереду нас, упираючись і штовхаючи землю копитами, підтягуються до нас на невидимому канаті, і їхні вершники-шулмуси все частіше обертають назад блискучі від поту й напруги обличчя.

В останню секунду, коли до втікачів було клинком подати, Емрах кинув повід, підхопився обома ногами на спину своєї буланої й, так і не розстебнувши Пояса Пустелі, обрушився всією вагою на найближчого вершника, що злостливо настовбурчив руді жорсткі вуса.

Їхні тіла, падаючи, тісно переплелися, другий шулмус різко осадив коня, розриваючи йому рота – і на нещасну тварину налетів наш Демон, одразу вчепившись зубами в холку, а я навершям руків’я вдарив шулмуса в обличчя, так і не давши йому оголити криву легку шаблю з дзьобатим руків’ям.

Шулмус вилетів з сідла, і Чен одразу ж зістрибнув на землю, надаючи змогу Демонові У самому розбиратися зі своїм супротивником, що нестямно іржав. Ото вже хто-хто, а Демон допомоги не потребував.

Утім, допомога зараз була б зайва. Вибитий мною шулмус лежав нерухомо – здається, він зламав собі шию – всім тілом придавивши шаблю, що зарилася в пісок; Емрахів підопічний був живий, але приголомшений падінням, а іт-Башшар уже вмудрився, користуючись лише здоровою лівою рукою й зубами, зв’язати йому зап’ястя відібраною в шулмуса мотузкою з петлею, немов призначеною для подібних цілей.

Перш ніж витертися об одяг мертвого шулмуса, я обернувся й глянув назад.

Пил над місцем бою вже починав осідати.

Демон У нарешті дозволив вихованцеві шулмуських степів вирватися й утекти, потім грайливим кроком підійшов до Емрахової кобили й увіткнувся мордою їй у плече.

Кобила не заперечувала.