Шлях меча - Генрі Лайон Олді

…Поверталися кроком, не кваплячись. Демон У невдоволено схропував, сердячись через необхідність везти пійманого шулмуса, перекинутого через сідло; я злегка постукував піхвами об Ченове стегно й міркував про неминуче.

Що робити з полоненими Дикими Лезами?

Що робити з полоненими шулмусами?

Що робити з загиблими: своїми, чужими, Звитяжцями і сторонніми?

Що взагалі робити далі?

Що робити з Чин?!.

Остання думка належала Ченові й обтяжувала вона його, схоже, більше від усіх інших, разом узятих. Я внутрішньо усміхнувся. Що ж, оскільки нас двоє – то й турбот удвічі більше…

«На жаль, нас тепер не двоє, – невесело подумав Чен. – Нас тепер ого-го скільки!.. і турбот – відповідно…»

Позаду, під надійним наглядом Пояса Пустелі й Емраха іт-Башшара, їхали захоплені шаблі й кривий ніж рудовусого. У міру наближення до пам’ятного валуна вони все частіше вдавали, що ніким і нічим не цікавляться, але самі нишком і не без трему оглядали поле бою.

Біля каменю понуро сиділо десятка півтора зв’язаних шулмусів, випадів за сім-вісім від них тьмяно поблискувала купа полонених Диких Лез; комусь іще скручували руки – втомлено, але діловито, – комусь обробляли рани; трохи оддалік нипала трійця наших батинітів, підбираючи вцілілі клинки.

Ми вивантажили бранців, приєднавши їх до інших (подібних із подібними), і, забувши на якийсь час про Шулму, взялися оцінювати втрати й лічити вцілілих.

Своїх.

Так, Звитяжцям пощастило значно більше, ніж Придаткам. Загинув, переломившись біля руків’я, наймолодший із Метальних ножів Бао-Гунь, та ще Тьмяна шабля Талвар, чиїм Придатком був один із батинітів, не витримала прямого зіткнення з якоюсь шулмуською сокирою. Інші були більш-менш цілі, подряпини й надщербини не беруться до уваги.

Із людей же пораненими виявилися майже всі. А п’ятеро батинітів спізнали в цій битві істину Батин раз і назавжди.

Минулі боги, певно, залишилися задоволені.

Утім, багато чого з цього з’ясувалося вже потім, оскільки не встигли ми з Ченом як слід оглядітись, як нас підхопив ураган – шалений, кошлатий, який весело гоготав і світився блискавкою дворучного еспадона.

– Привіт, Однорогий! – радісно свистів вогненний меч Ґвеніль. – Ах ти, тоненький мій, ах ти легенький мій… Але ж і швидкий ти – ми вже замучилися тебе шукати й наздоганяти!.. Іди, іди сюди, я об тебе хоч брязну як слід!

– Ґвене! Клянуся священною водоймою, ти ще довший став!..

Я вилетів назустріч Ґвенілю, мало не оповившись навколо його масивного клинка, і раптом печально збагнув, що обмін люб’язностями доведеться відкласти.

На невизначений час.

Бо до нас упевнено наближалася Вовча Мітла й шляхетна пані Ак-Нінчі з палкого роду Чібетеїв – обидві скуйовджені, обидві гнівні, обидві сповнені обурення – і Ґвеніль із Фальґримом Білявим розсудливо відійшли вбік.

Чен гарячково вчепився в моє руків’я, шукаючи підтримки, а я з тугою подумав про ті золоті часи, коли мені не доводилося вислуховувати сварки Придатків.

– Ось, виходить, чому ти втік із Кабіра! – задихаючись від обурення, кричала Чин, наступаючи на розгубленого Чена. – Женитися надумав, герою? Правителем вирішив стати?! Жеребець Мейланьський! Дикий осел! Мене, виходить, набік – і до нової дурепи під крильце?! Ассасинів у її постелі шукати! Ловити їх, за що піймаються! Та краще б той вилупок, той убивця приблудний тобі на турнірі не руку, а голову відрубав! І заодно того Єдинорога, який у тебе, негідника, під шароварами!..

Я образився, але промовчав.

Вилупок і приблудний убивця Асахіро Лі бочком-бочком відступав за валун, а Но-дачі безуспішно ховався за його спину й щосили намагався не привертати уваги Вовчої Мітли.

– А цього разу куди зволили вирушити, Вищий Чене?! – вела далі Ак-Нінчі. – Набридли мейланьські красуні? У Шулмі пошукати захотів – чи як там ця діра називається?! Та я тобі пошукаю, підлий ошуканцю, я тобі побігаю – ти від мене й у Нюринзі не сховаєшся!..

– З тобою – хоч у Нюринґу! – спробував було віджартуватися змоклий Чен, але тут Вовча Мітла вирішила взяти участь у розмові й стрибнула вперед.

Я спізнився, відволікшись на крики Чин – зате недремний Уламок вискочив із-за пояса й зі здивованим брязкотом: «Сам не зрозумію, чого це я лізу в родинні сцени?!» – відбив перший випад.

Намагаючись не дати сварці розгорітися ще дужче – знаючи Дзю, від його втручання не варто було чекати іншого – я сковзнув до Мітли; ми вперше за такий тривалий час торкнулися одне одного – і з’ясували, що цей дотик приємний нам обом. І миттю забули про розбрат наших Придатків, про минуле побоїще, про все на світі; ми повністю пішли в Бесіду, як не раз бувало раніше в Кабірі, у тихому мирному Кабірі, де я не знав, що Придатки – це люди, що Звитяжці – це зброя, а в Чена були на місці обидві руки, і тінь Шулми не робила день темним, а ніч небезпечною, і майбутнє було ясним і прямим, як мій власний клинок, що виграє сонячними відблисками…

Я вів Бесіду з Вовчою Мітлою й думав про те, що все буде гаразд. Навіть якщо все погано – все обов’язково буде добре. А інакше треба до половини піти в землю й попросити Чена щосили штовхнути ногою руків’я.

Але